Історія України 11 клас

Тема 1. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945). ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941-1945)


§ 1. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


4.   Радянізація нових територій.


У Західній Україні радянський тоталітарний режим уперше зіткнувся із суспільством європейської цивілізації. З огляду на це, радянське керівництво діяло обережно й намагалося створити образ визволителя Західної України від «буржуазного польського колоніалізму». З цією метою запровадження радянського режиму відбувалося одночасно з політикою українізації. У селах були українізовані всі двомовні школи, у містах — гімназії, у Львові — університет. У найбільших містах почали друкувати українські газети, які намагалися прищепити західним українцям нові ідеологічні цінності. Одначасно замість вільного й демократичного Наукового товариства ім. Шевченка було створено філіал ідеологічно контрольоваї АН УРСР.

У містах активно формувалася радянська державно-адміністративна та партійна мережа. Замість колишніх воєводств було створено Дрогобицьку, Волинську, Львівську, Рівненську, Тернопільську та Станіславську (нині — Івано- Франківська) області.

Проте українізація західних областей суттєво відрізнялася від українізації Східної України 1920-х років. У Західній Україні радянське керівництво здебільшого не допускало до роботи в місцевих і партійних органах західних українців. Лише в поодиноких випадках відповідальні посади займали окремі члени КПЗУ, «москвофіли» та «радянофіли». Більшість «радянізаторів» прибула зі Східної України. Деякі з них мали лише початкову освіту. Державні та партійні апарати східних областей, які зазнали великих кадрових утрат під час репресій 1933-1938 pp., за свідченням сучасників, посилаючи своїх працівників у західні області, у такий спосіб намагалися звільнитися від гірших. Тому нова радянська еліта вразила місцеву інтелігенцію своєю обмеженістю та невихованістю.

У ході радянізації економіки було здійснено націоналізацію промисловості, торгівлі, транспорту та банків. На підприємствах промисловості встановлено 8-годинний робочий день. До числа націоналізованих, незважаючи на відсутність економічної та політичної доцільності, потрапляли сотні дрібних ремісничих підприємств. Під одержавлення до цієї системи потрапила й розгалужена мережа українських кооперативів і приватної торгівлі. Неефективність радянської економіки та неповороткість радянської бюрократії призвели до значних збоїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Стали дефіцитними такі товари, як хліб, м’ясо-молочні та інші продукти, в окремих районах бракувало навіть солі й мила. Різко підвищилися ринкові ціни, поширилася ‘спекуляція. Щоб компенсувати негативні наслідки націоналізації, радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств, передусім у харчовій та легкій промисловостях. До червня 1941 р. в західних областях була вирішена проблема безробіття. Частину безробітних задіяли на реконструкції та будівництві нових підприємств. Майже 17 тис. безробітних виїхали працювати на промислові підприємства Донбасу.

Надзвичайно обережно радянське керівництво проводило земельну реформу. Конфісковані маєтки поміщиків, землі монастирів і державних чиновників було передано селянським комітетам. Половину цих земель розподілили між безземельними та малоземельними селянами. Друга половина призначалася для створення колгоспів і радгоспів. Колективізація селянських господарств розпочалася навесні 1940 р. Незважаючи на значні пільги та технічну допомогу, селяни не бажали господарювати колективно, тому до середини 1941 р. в колгоспи об’єдналося не більше 13 % господарств.

Проте радянські функціонери в ті роки не надто переймалися колективізацією. Головним завданням вони вбачали зміцнення нових західних кордонів і встановлення безпосереднього контролю над ворожим суспільством.

Не сподіваючись на силу комуністичних ідей, радянська влада встановлювала контроль за допомогою репресій. Насамперед їх спрямовували проти соціальних верств, які мали досвід роботи з людьми та були спроможні їх переконати, повести за собою, організувати опозиційний рух. Тому одними з перших зазнали репресій українські політичні та громадські об’єднання. Уже 21 вересня 1939 р. було розпущено Українське народно-демократичне об’єднання та ще декілька партій. Інші, остерігаючись репресій, самі припинили свою діяльність. Одночасно було закрито товариство «Просвіта»,бібліотеки й читальні, партійні та просвітницькі газети і часописи. Частина політичних діячів перебралася до німецької зони окупації, інші вирішили залишитися вдома. Як зазначив політик О. Луцький, «уміли ми бути генералами за добрих часів, то мусимо бути ними і за гірших». Вони створили Допомоговий комітет, який мав би представляти інтереси українців перед новою владою. Хоча К. Левицький — голова цього комітету — запевняв радянську владу в лояльності та просив дозволити діяльність українських організацій, через кілька тижнів український легальний політичний рух припинив своє існування. Протягом осені 1939 р. — зими 1940 р. були репресовані та вивезені на схід керівники всіх легальних партій. Найпоширенішою формою репресій стали депортації1. Перша хвиля депортацій тривала до кінця 1939 р. Водночас із громадсько-політичними діячами примусово виселяли представників української інтелігенції, підприємців, кооператорів, колишніх чиновників, офіцерів й поліцейських. Жертвами двох наступних хвиль депортацій у квітні 1940-го і червні 1941 р. стали заможні ремісники, селяни й дрібні торговці. Депортації підлягали й родини, у яких не було чоловіків. Радянські репресивні органи вважали, що ті чоловіки були або заарештовані, або втекли до німецької зони окупації. Така сама доля спіткала й усіх польських громадян — утікачів із Центральної та Західної Польщі. Переважно це були євреї, які рятувалися від нацистів. Депортували також селян усіх національностей, які проживали вздовж німецько-радянської демаркаційної лінії або в конфіскованих маєтках. Виселенню підлягали й лісники: на думку спецслужб радянських органів безпеки, вони могли б посприяти створенню антирадянського підпілля в краї.

За даними радянських архівів, протягом передвоєнного часу в Західній Україні було репресовано 463,1 тис. осіб, у тому числі майже 431 тис. осіб було депортовано в східні райони Радянського Союзу.

На думку вченого

 Учені вважають, що жертвою репресій (депортацій, конфіскацій, ув’язнень, розстрілів) у вересні 1939 р. — червні 1941 р. став майже кожний десятий мешканець Західної України. За дослідженнями істориків, у радянській зоні окупації було репресовано в 3-4 рази більше людей, аніж у німецькій.

1 Депортація — примусове переселення окремих осіб, груп, народів із місця постійного проживання.

                                                                                          

5. Становище в Україні в 1939 р. — у першій половині 1941 р.


Упродовж передвоєнних років життя українського суспільства тривало у важкій морально-психологічній атмосфері. Хоча наприкінці 1930-х років масовий терор припинився, страх, який він викликав, згубно позначався на людях. На підприємствах, в установах і закладах бракувало фахівців. Інтелігенти боялися проявляти будь-яку ініціативу й брати на себе відповідальність.

Робітники, які працювали на промислових підприємствах України, справедливо вважалися найкваліфікованішими в Радянському Союзі. Однак це зовсім не позначалося на їхньому матеріальному становищі — «зрівнялівка» не була стимулом до підвищення продуктивності праці. Тому робітників зобов’язували брати участь у соціалістичному змаганні. Найпоширенішою його формою став рух «багатоверстатників».

Для стимулювання учасників соцзмагання застосовували насамперед засоби морального заохочення. У 1938 р. було запроваджено нагородження медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку» та присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці. Водночас зі справжніми проявами виробничого змагання в ньому було багато формалізму й бюрократизму, тому не всі працівники прагнули брати в ньому участь, однак і відмовитися в більшості випадків не могли, оскільки це вважалося ознакою ворожого ставлення до радянської влади.

Зрештою, усі українські трудящі і «передовики» виробництва, і звичайні працівники — забезпечували високий потенціал української економіки.

Одночасно з економікою все більше мілітаризувалося повсякденне життя, що особливо стосувалося міської молоді, яку залучали до так званої оборонної масової роботи. Робітників записували в гуртки кулеметників, стрільців, ГПО («Готовий до праці і оборони» — комплекс фізичної підготовки), ППХО (протиповітряна та протихімічна оборона). Сотні тисяч ентузіастів залучали до навчальних маршів-переходів на десятки кілометрів із військовим спорядженням, а іноді й у протигазах. Активно діяла мережа ТСО Авіахіму (Товариство сприяння обороні, авіаційно-хімічному будівництву). Найпопулярнішими в цій організації були стрілецькі гуртки, у яких організовували складання нормативів зі стрільби з гвинтівки. Той, хто успішно складав нормативи, нагороджувався почесним званням і значком «Ворошиловський стрілець».



Медалі СРСР за трудові досягнення: а) золота медаль «Серп і Молот» Героя Соціалістичної Праці; б) медаль «За трудову відзнаку»; в) медаль «За трудову доблесть»; г) почесний значок «Ворошиловський стрілець»


    Історичний факт

Створені матеріальні ресурси використовували насамперед для підготовки до війни. Витрати держбюджету на озброєння надзвичайно зросли. Якщо в першій п’ятирічці (1929-1932) вони становили 11,5 % держбюджету, у другій (1933-1937) — 16,4%, у 1939 р. 25,6%, у 1940 р. — 38,6 %, то в 1941 р. витрати на оборону досягли 43,5 %.

Розгортався рух молодих механізаторів за створення танкових екіпажів запасу. Ще активніше формували зацікавленість молоді авіаційним і парашутним спортом.

Оборонно-масова робота давала можливість радянському керівництву успішно підпорядковувати своєму впливу молодь. Щодо старших поколінь влада продовжувала застосовувати каральні заходи. Так, наприкінці 1938 р. було прийнято постанову «Про заходи упорядкування трудової дисципліни», згідно з якою за порушення трудової дисципліни, прогули та запізнення працівника могли звільнити з роботи. Виготовлення неякісної чи нестандартної продукції прирівнювалося до свідомого шкідництва й відповідного покарання.

З огляду на загострення міжнародної ситуації держава скасувала 7-годинний робочий день. У червні 1940 р. в СРСР було прийнято постанову про запровадження 8-годинного робочого дня та 7-денного робочого тижня. Робітникам підприємств і службовцям установ заборонялося змінювати місце роботи за власною ініціативою. Тих, хто наважувався порушити заборону, притягали до судової відповідальності й карали ув’язненням у виправно-трудових таборах. У такий спосіб їх урівняли із селянами, які стали «прикріпленими» до своїх колгоспів і радгоспів після запровадження паспортів для мешканців міст.

Суспільно-політичне та культурне життя українського народу визначалося подальшим утвердженням сталінської диктатури, усесильності й безкарності державної та партійної бюрократії, свавіллям органів держбезпеки, нехтуванням інтересів окремої людини, особистості, її прав, свобод, власних поглядів.


Декларація Народних зборів Західної України про возз’єднання Західної України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою

27 жовтня 1939 р.

 

Український народ у колишній Польській державі був приречений на вимирання. Його долею було пригнічення, знищення і грабунок. Польські пани робили все, щоб ополячити українське населення, заборонити навіть саме слово «українець», замінивши його на слова «бидло» та «хлоп».

Українських селян позбавляли землі. Робітникам і службовцям не давали працювати на фабриках, заводах і в установах. Українців не приймали до навчальних закладів. Викоріняли рідну українську мову. Намагалися знищити українську K-vnK-rypy. Все це неодноразово викликало бурю протесту, селянські повстання проти колоніального режиму панівних верств панської Польщі.

Та закінчився час пригнічення і безправ’я. Волею всього багатонаціонального радянського народу за наказом радянського уряду Червона армія звільнила навіки народ Західної України від влади польських поміщиків і капіталістів.

На вічах, зборах, мітингах він одностайно виявляє непохитну волю влитися в братню сім’ю народів великого Радянського Союзу та ввійти до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Адже тільки в Радянському Союзі, де влада належить робітникам і селянам, знищено експлуатацію людини людиною, здійснено взаємну допомогу народів у всіх галузях господарського і суспільного життя. Адже тільки в Радянському Союзі можливий для кожного народу повний розквіт національної культури — у повному смислі народної культури. Адже тільки в Радянському Союзі зникло почуття взаємного недовір’я між народами і замість національних чвар, культивованих буржуазією, зросла і зміцніла дружба народів.

Радянська влада і Комуністична партія створили всі умови для розвитку справді народної української радянської культури. Українська мова — державна мова. Сини і дочки народу Радянської України посідають керівні пости в усіх галузях політичного, господарського, культурного і суспільного життя. Для молоді Радянської України забезпечено цілковиту змогу вчитися, опановувати висоти науки на своїй рідній мові.

Народ Західної України це знає.

Українські Народні збори, являючись виразником непохитної волі та прагнень народу Західної України, ухвалюють:

просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим злучити український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз’єднанню українського народу.

Народні збори висловлюють тверду впевненість, що Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік задовольнить цю просьбу народу Західної України, щоб він в єдиній і дружній сім'ї народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, під керівництвом комуністичної партії більшовиків ішов шляхом до нового і щасливого життя.

Хай живе єдина вільна Радянська Україна! Хай живе братерство народів!

Хай живе Союз Радянських Соціалістичних Республік — батьківщина трудящих усього світу!





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити