Історія України 11 клас

Тема 3. ПОЛІТИЧНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА (середина 1950-х — середина 1960-х років)

§ 14. «ВІДЛИГА» В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ


1. Посилення зросійщення.


Перетворення, що відбувались у радянському суспільстві протягом хрущовського періоду, не зачіпали визначальних підвалин суспільного ладу, а тому не могли змінити його природу. Однією з провідних тенденцій, частково прихованою за поверховою лібералізацією, було активне культурно-мовне уподібнення за російськими зразками — зросійщення народів СРСР. Влада цілеспрямовано й наполегливо зміцнювала позиції російської мови в суспільстві.

Історичний факт

Виступаючи в жовтні 1958 р. на з’їзді вчителів у Києві, завідувачвідділу освіти та науки ЦК КПРС М. Кузін наполягав, що вивчення української мови в школах із російською мовою викладання має здійснюватися лише на добровільних засадах. Низькі оцінки з цього предмета не повинні перешкоджати переведенню учнів до наступного класу чи вступу їх до вищих навчальних закладів. Хоча з’їзд виявив певний спротив висловленим партійним наполяганням, однак не насмілився заперечити їх.

Зросійщенню КПРС підпорядковувала й дискусію щодо реформи школи. Листопадові (1958) тези ЦК КПРС з цього приводу містили пункт, що викликав гострі суперечки в ході обговорення в Україні. Компартія запропонувала порядок, за яким батьки мали визначати, якою мовою навчатимуться їхні діти в школі. В умовах домінування російської мови в партійних і державних установах, у технічній документації на виробництві було зрозуміло, що у великих містах батьки, прагнучи забезпечити дітям майбутній життєвий успіх, вибиратимуть російську мову навчання. Через це соціальний статус української мови в містах сходу та півдня України неухильно падатиме.

Такий нібито демократичний проект мав сприяти зросійщенню народної освіти, причому найефективніше, оскільки ініціатива виходила б від батьків. Підступність ідеї була настільки очевидною, що навіть чиновники високого рангу змушені були під час дискусії заявити, що українська мова має залишатися обов’язковою для вивчення в російськомовних школах. Так, секретар ЦК КПУ з питань культури й освіти С. Червоненко, член Президії ЦК КПУ і заступник голови Ради міністрів УРСР С. Гречуха та інші вважали, що українська мова має обов’язково вивчатися в російськомовних школах України, а республіканське керівництво заслуговує на ширші права у сфері освіти.

Рішуче не визнавали такої «демократизації» освіти представники творчої інтелігенції. Вони слушно вбачали в партійних тезах засіб національного нівелювання та знеособлення. У грудні 1958 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття М. Бажана і М. Рильського «В ім’я людини». Добре відомі письменники рішуче виступили проти запровадження фактичної факультативності у викладанні рідної мови в Україні. Відбулися партійні збори київських письменників, скликані з приводу обговорення тез ЦК КПРС. В одностайно прийнятій резолюції вони заявили: «Віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову в обов’язковому порядку вивчатимуть їхні діти, — не можна!» Вони чітко усвідомлювали, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на вказівки союзного центру. Принципова позиція письменників України викликала хвилю схвальних відгуків, однак усупереч громадській думці Верховна Рада УРСР у квітні 1959 р. не включила пункт про обов’язкову мову навчання в текст закону «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». У ньому зазначалося, що навчання в школах Української РСР має здійснюватися рідною мовою учнів. У якій школі та якою мовою навчатимуться їхні діти — вирішуватимуть батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не ведеться викладання вданій школі, здійснюватиметься за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів. Пропозиція, згідно з якою батьки мали самі вибирати, якою мовою навчатимуться їхні діти, безперечно, працювала на користь російської мови. Адже й соціальний статус, і престиж російської мови були вищими. Влада культивувала та підтримувала її, тож зрозуміло, якій мові батьки мали надавати перевагу, бажаючи добра своїм дітям.

Утілення закону швидко принесло свої результати. Кількість шкіл із російською мовою навчання неухильно зростала. У 1958/59 навчальному році в УРСР в україномовних школах навчалося 3,5 млн учнів, а в російськомовних школах — 1,5 млн, що зовсім не відповідало пропорціям чисельності представників українського та російського етносів в Україні.

Історичний факт

Унаслідок наступу на українську мову в Кримській області, наприклад, працювали лише три школи з українською мовою навчання, які відвідувало понад 600 учнів. Навіть у Києві, столиці Української РСР, у 1959/60 навчальному році дві третини учнів загальноосвітніх шкіл здобували освіту російською мовою. Не випадково така статистика приховувалася від громадськості. Інформація про співвідношення українських і російських шкіл у регіонах республіки перетворилося на державну таємницю. Відомо, що на середину 1960-х років українською мовою навчалося лише 62 % школярів республіки. Це значно менше, аніж відносна кількість українців у загальній чисельності населення УРСР.

У 1963 р. в Києві відбулася республіканська конференція з питань культури української мови, у роботі якої взяли участь понад 800 учителів, письменників, науковців. Найбільше уваги учасники конференції звернули на питання про становище української мови в суспільстві. Більшість учасників конференції засудила теорію двомовності нації, доводила необхідність розширення сфери вживання української мови, усунення штучних перешкод для її вжитку. Вони просили партійне та державне керівництво відновити й розширити сфери вживання української мови. Ішлося про те, щоб у всіх навчальних закладах викладання предметів здійснювалося українською мовою; нею ж велася виховна робота в дошкільних установах, де виховуються діти українців. Ставилося також питання про запровадження української мови в усіх установах і підприємствах, у транспорті та торгівлі; надання державної підтримки української мови у видавничій справі, кіновиробництві та ін. Проблеми збереження та розвитку рідної мови широко обговорювалися на сторінках періодичної преси.

Історичний факт

Під тиском обставин навіть перший секретар ЦК КПУ П. Шелест неодноразово висловлювався на захист української мови. На цей час у восьми університетах України студенти-українці становили 61 %, викладачі-українці — 56 %, однак лекції українською мовою читали лише 34 % викладачів. А в Харківському та Одеському університетах усього 10 % лекційних курсів викладалися українською мовою. У 1965 р. тиск громадськості змусив міністра вищої та середньої освіти УРСР 136 М. Даденкова розіслати інструкцію про мову викладання у вищих навчальних закладах. У документі ставилося завдання поступово перевести навчання на українську мову. З цією метою мало запроваджуватися у ВНЗ факультативне вивчення української мови. Від викладачів, які добре знали українську мову, вимагалося читання лекції українською мовою. Для решти планувалося організувати курси з її вивчення. Підручники, наукові записки та збірники мали видаватися здебільшого українською мовою. Для наукових працівників запроваджувалося складання кандидатського мінімуму з усіх спеціальностей українською мовою. Нею ж повинні проводитись усі офіційні заходи, масово-політична та культурно-освітня робота. У десятому, останньому пункті була вимога про зміцнення інтернаціонального виховання, поглиблення вивчення російської мови.

Подальші події засвідчили, що жодний з пунктів інструкції М. Даденкова не був виконаний, за винятком останнього, де було чітко зафіксовано вимогу: «Незалежно від мови викладання у вузі, забезпечувати абітурієнтам і студентам рівноправне користування українською та російською мовами на всіх видах занять».

Політика зросійщення відобразилася й на скороченні чисельності газет і книжок, виданих українською мовою. На початку 1960-х років в Україні друкували більше книжок російською мовою, аніж українською. Зокрема, у 1963 р. з 2366 газет, що видавалися в Україні, українською мовою публікувалися лише 765, тобто менше третини.

Отже, новий закон про школу, незважаючи на зовнішню демократичність та інші рішення влади, відобразив зневажливе ставлення влади до української мови, став засобом подальшого зросійщення та національного знеособлення українського народу. Гідну відповідь русифікаторам дав А. Малишко, який на похоронах В. Сосюри в січні 1965 р. проголосив: «Хай невігласи не ждуть зникнення української мови і української нації. Вони незнищенні». Погоджуючись з полум’яною заявою поета, потрібно зауважити, що в людському суспільстві нічого не втілюється в життя само собою, без напруження людських сил і цілеспрямованого їх докладання. Офіційна політика «рівноправності мов», за створених владою обставин, вела до утвердження безперечної переваги та посилення російської мови.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити