Всесвітня історія 11 клас

ТЕМА 5. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ (1945 р. –ПОЧАТОК ХХІ СТ)

 

§ 20. Політичні, економічні та соціальні трансформації посткомуністичного суспільства

 

1.   Трансформації в країнах Східної Європи.

 

Після революцій у країнах Східної Європи сформувалася дієва багатопартійна структура. Часом хаотична в деяких країнах, вона стала, однак, беззаперечною реальністю, незважаючи на те, що демократична традиція тут була обмежена або зовсім не існувала. Дуже важливо, що після краху тоталітарного соціалізму затвердився конституційно-парламентський механізм зміни влади. За роки, що минули, така зміна відбулася в ряді країн уже декілька разів. У країнах регіону були створені демократичні правові державні установи.

У соціально-економічній сфері останнім часом відбувається масовий перерозподіл власності, створено необхідні умови для розвитку приватного сектора, що навіть змінило вигляд східноєвропейських країн, їхніх столиць і міст. Темпи приватизації були набагато вищими в Польщі, Словенії, Угорщині, вищі й економічні показники цих країн, реформи набули тут більш послідовного та радикального характеру, дали багато позитивних наслідків.

Темпи переходу до ринкової економіки в Румунії, Болгарії, Союзній Республіці Югославія, Македонії, Боснії та Герцеговині були надто повільними. Управлінська некомпетентність, реформістська та економічна неспроможність колишніх комуністів у новій подобі, їхні політичні прорахунки призвели до різкого зростання безробіття, посилення інфляції, зниження життєвого рівня населення в цих країнах у 90-х роках XX ст. Проте на початку XXI ст. і в них відбулися зміни на краще. Болгарія та Румунія стали членами ЄС та НАТО, на черзі до вступу в ці організації були Хорватія та Македонія.

Отже, проведення ринкових реформ і приведення законодавства до європейських стандартів, формування громадянського суспільства в країнах Центральної та Східної Європи дали позитивні результати.

У Чехословаччині трансформаційні процеси привели до утворення незалежних Чеської та Словацької республік.

Формальним приводом до розпаду Чехословаччини стали результати парламентських виборів 5-6 липня 1992 р. У Чеській Республіці найбільшу кількість голосів виборців здобула Громадська демократична партія (ГДП), очолювана В.      Клаусом. У Словаччині 37,2 % виборців підтримали Рух за демократичну Словаччину (РДС) В. Меч’яра.

Одразу ж після підбиття підсумків виборів за ініціативою ГДП відбулися перемовини В. Клауса та В. Меч’яра. Обидва вони згодом сформували та очолили уряди відповідно Чехії та Словаччини. В угоді прем’єри висловилися за цивілізований, культурний процес розділення федерації.

Відповідно до пропорції населення (2:1) були мирно розділені майно, фінанси, інші цінності. 25 листопада 1992 р. Федеральні збори ухвалили конституційний закон про розділення Чехословацької федерації.

Чехословаччина як єдина держава припинила існування 31 грудня 1992 р. У новий 1993 р. увійшли дві нові самостійні держави — Чехія та Словаччина.

Президентом Чеської Республіки став Вацлав Гавел. Уряд очолив В. Клаус. Населення країни становило 10,3 млн мешканців.

Нинішнє становище Чехії характеризується політичною стабільністю, розвиненою промисловістю, інтегруванням у світове співтовариство.

У 1997 р. на саміті в Мадриді керівники країн МАТО прийняли рішення про членство Чехії в цьому альянсі. Економічні успіхи дали можливість Чеській Республіці ввійти до «клубу багатих», як називають Організацію економічного співробітництва і розвитку, що об’єднує найбільш розвинені країни світу.

Словаччина також вступила до ЄС та НАТО.

Перехід від комуністичного до демократичного устрою мав найбільшу специфіку в Югославії. Ця країна, керівником якої з 1945 до 1980 pp. був Й. Б. Тито, відрізнялася від інших держав Центральної та Східної Європи конфедеративним устроєм, за яким союзні республіки та автономні краї, що входили до складу держави, мали значні права, а також самоврядуванням підприємств. Після смерті Й. Б. Тито в 1980 р. відцентрові тенденції посилились. У країні не залишилося стабільного керівництва: найвищі посади в державі заміщувалися почергово строком на один рік представниками всіх республік і країв. Національні проблеми стали віссю політичного життя Югославії.

26 червня 1991 р. Словенія та Хорватія, кожна окремо, проголосили свою повну незалежність. Федеральна влада в Белграді оголосила ці акти незаконними. Введенням військ на території цих країн вона сподівалася запобігти відокремленню двох колишніх союзних республік. Однак у Словенії югославські війська наразилися на рішучу відсіч. Нова держава змогла захистити свою незалежність.

Події в Хорватії набули драматичного характеру, оскільки в країні мешкала значна сербська меншина (600 тис.), яка компактно проживала в Сербській Країні та Східній Словенії. Сербське населення виступило за приєднання цих територій до Сербії, проголосивши республіку Сербську Країну. Для припинення етнічного конфлікту до країни були введені війська ООН — міжнародні миротворчі сили. У конфлікт втрутилось і Європейське Співтовариство. Його члени в січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, які забажали б вийти зі складу Югославії. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію «Буря», унаслідок якої республіка Сербська Країна була ліквідована, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія на перемовинах домоглася суверенітету й над Східною Словенією.

Македонія здобула незалежність шляхом референдуму у вересні 1992 p., уникнувши воєнної конфронтації. Після здобуття незалежності Словенією, Хорватією й Македонією парламент Боснії та Герцеговини проголосив незалежність своєї країни. СФРЮ вже практично не існувала. У Белграді вирішили створити нову федерацію — Союзну Республіку Югославію (СРЮ), яка об’єднала Сербію та Чорногорію (квітень 1993 р.)

 

 

Слобода» Мілошевич

 

Нову державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії Слободан Мілошевич. ставши Президентом СРК).

У 2007 р. стала незалежною Чорногорія, вийшовши зі складу СРЮ.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які становили 1/3 населення, хорвати (католики) та серби й хорвати, які сповідували іслам.

За 3,5 роки бойових дій в Боснії та Герцеговині було вбито й поранено десятки тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів, промислових і громадських об’єктів. Кількість біженців і переміщених осіб перевищила 3 млн.

У листопаді 1995 р. в американському м. Дейтоні за міжнародного сприяння був розроблений пакет мирних документів щодо боснійського врегулювання, який був підписаний 14 грудня 1995 р. в Парижі президентом Республіки Сербії С. Мілошевичем, головою президії Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем і президентом Хорватії Ф. Туджманом.

Згідно з мирною угодою, Боснія та Герцеговина залишалася єдиною державою в її міжнародно визнаних кордонах, однак складалася з двох суб’єктів — Боснійської мусульмано-хорватської Федерації та Республіки Сербської.

Ще одна балканська війна була розв’язана силами НАТО в березні 1999 р. Керівники держав-членів НАТО заявили, що застосування зброї — єдина можливість для припинення «гуманітарної катастрофи» в Косовому, де президент Югославії С. Мілошевич анулював автономію албанської громади та розпочав етнічні чистки проти албанського населення.

Події в Косовому призвели до міжнародної ізоляції С. Мілошевича, підірвали його авторитет у країні. На президентських виборах 2000 р. перемогу здобув лідер опозиції Воіслав Коштуниця. У березні 2001 р. Мілошевича було взято під варту, а в липні — передано до Міжнародного суду в Гаазі як воєнного злочинця. Під час введення судового процесу він помер.

Край Косово в березні 2008 р. проголосив незалежність і був визнаний багатьма країнами та міжнародними організаціями.



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити