Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Історія середніх віків 7 клас

НАРОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СВІТУ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ

 

§ 3. Середньовічне європейське суспільство

 

4. Світські феодали

 

Почесне місце в уже згадуваній середньовічній теорії про три стани займають «ті, що воюють», тобто світські феодали. У середовищі феодалів сформувалася система васалітету, така собі ієрархічна феодальна драбина.

На її вершині був король — найбагатший власник землі. Він вважався верховним сеньйором, або сюзереном усіх феодалів. Нижче розмістилися найбільші світські феодали — герцоги, маркізи, графи, яких наділяв землею сам король. Тому як васали вони формально підпорядковувалися королю. Відповідно вже їхні васали, що називалися баронами, посідали ще нижчу сходинку феодальної драбини. Остання сходинка належала рицарям, які могли й не мати своїх васалів.

Слід зауважити, що кожна європейська країна, незважаючи на переважну більшість спільних моментів стосовно системи васалітету, мала й деякі відмінності. Наприклад, у Франції діяло правило «васал мого васала — не мій васал». Це, зокрема, означало, що служба й вірність васала призначалися лише тому, від кого він безпосередньо отримував феод. Натомість в Англії таке правило не діяло. У цій країні було прийнято, щоб усі васали підкорялися безпосередньо королю. Передача феоду відбувалася в урочистій атмосфері. У замку сеньйора збиралися всі його васали. У їхній присутності сеньйор вручав новому васалу прапорець, перстень, рукавичку, гілку дерева чи виноградну лозу, грудку землі тощо. Ці символи свідчили про те, що васалові передаються права на володіння землями. Така процедура називалася інвеститурою. їй передував обряд визнання себе васалом. Претендент опускався на одне коліно перед сеньйором і брав його за руки. Потім проголошував себе васалом і присягав сюзерену на вірність.

Васал зобов’язувався охороняти честь, життя і майно сеньйора, воювати на боці сеньйора, надавати йому грошову допомогу для викупу з полону, брати участь у засіданні сеньйоріальної ради, що була своєрідним судово-адміністративним органом. До числа васальних обов’язків входили дарунки сеньйору, його старшому синові на момент посвячення юнака в рицарі, а також доньці — у день її одруження. Зі свого боку сеньйор зобов’язувався захищати й підтримувати васала, 40 піклуватися про його володіння та потомство на випадок полону або смерті. Сеньйор нерідко визначав долю спадкоємців свого васала — влаштовував їхні шлюби, був опікуном до періоду досягнення ними повноліття. Адже доля нащадків васала стосувалася безпосередньо інтересів сеньйора. Спадкоємці, вступаючи у володіння феодом батька, сплачували сеньйору належну суму й клялися на вірність.

 

Обладунок короля Іспанії Карла І. Перша половина XVI ст.

 

У мирний період феодали вели тривалі міжусобні війни. Щоб приструнити феодальну вольницю, в XI-XII   ст. церква прийняла кілька постанов про Божий мир, які забороняли феодалам воювати під час релігійних свят і щотижня — від середи до понеділка.

У безконечних внутрішніх і зовнішніх війнах поступово формувалася психологія та ідеологія середньовічного рицарства, яке згодом переросло в особливий військово- аристократичний стан. Спочатку за терміном «рицар» вбачали просто воїна, що ніс васальну, зазвичай кінну, військову службу сеньйору. Згодом поняття набуло ширшого значення — стало синонімом знатності й благородства. У рицарів сформувалися свої ідеали, розуміння честі. Рицар повинен був боротися за християнську віру, оберігати слабшого, дотримувати слова, бути вірним своєму сеньйору, вміти постояти за себе. Із часом основою рицарської поведінки стала куртуазність, тобто дотримання правил хорошого тону. Куртуазний кодекс передбачав не лише хоробрість, але й ґречність, ввічливість, галантність, щедрість, витонченість, тактовність, вміння складати вірші й грати на музичних інстументах, володіти мистецтвом легкої невимушеної розмови з іншими рицарями й чарівними дамами.

Почесне звання рицаря потрібно було заслужити. Це могло відбутися через посвячення, яке надавалося за особливі заслуги на полі битви або після спеціального військового виховання після досягнення повноліття. Заради того, щоб здобути таку підготовку, майбутнього рицаря в ранньому віці віддавали на службу до двору сеньйора. Хлопчик служив пажем, з 15-ти років ставав зброєносцем рицаря- покровителя і скрізь слідував за ним. У битві юнак стояв біля коня рицаря, тримав щит, подавав запасну зброю і бився. Якщо хлопчина добре виконував службу, то його посвячували в рицарі.

Перед посвяченням майбутній рицар усю ніч молився. Після сповіді, причастя та обов’язкового ритуалу купання на нього одягали біле вбрання. Воно символізувало чистоту й щирість намірів. Юнак клявся: «Поклавши руки свої на Святе Євангеліє, у присутності мого Господа й мого володаря, обіцяю і клянуся ретельно дотримуватися всіх законів і оберігати наше славне рицарство». Після цього один із найстарших рицарів (або батько) витягав свій меч і тричі торкався ним плеча новобранця. Далі, так  само тричі,його цілував. Нарешті, юнака підперізували поясом з мечем, з яким він уже ніколи не смів розлучатися, надівали остроги, вручали щит і шолом.

Рицар на коні. Мініатюра. Початок XIV ст.

Й Шрейбер. Пажі. XIX ст.

 

Той, хто посвячував майбутнього рицаря, бив його долонею або по потилиці, або по шиї, або по щоці, промовляючи: «Будь хоробрим!» Це був єдиний у житті рицаря стусан чи ляпас, на який він мав право не відповідати. Ритуал посвячення завершувався демонстрацією спритності нового рицаря. Він вискакував на коня й на льоту повинен був поцілити списом в опудало. У військовий час процедура посвячення в рицарі відбувалася скромніше. Обряд посвячення в рицарі повинен був пройти навіть король. Полювання і військові вправи забирали весь час рицаря. Згодом до них долучилися ще рицарські турніри. Це були військові змагання, на яких рицарі билися або в індивідуальних поєдинках, або групами перед шляхетною публікою. Почесні місця серед глядачів надавалися знатним дамам. Головним завданням рицаря було утриматися на коні й тупим кінцем списа вибити противника із сідла. Проте траплялося, що на турнірах доводилося вирішувати й питання рицарської честі. Тоді боротьба могла йти на смерть. Переможці здобували славу й визнання, почесні призи, а також коней і зброю переможених. Залишитися рицареві без озброєння й коня вважалося ганьбою, тому переможець повертав їх своїм невезучим суперникам за викуп. Чимало бідних рицарів, простуючи від замку до замку, здобували собі багатство. Цих шукачів пригод стали називати мандрівними рицарями. На турніри рицарі виходили в шоломах, що повністю закривали обличчя. Їх упізнавали й розрізняли за гербами , тобто за знаками й малюнками на рицарському щиті або на прапорці (лев, дракон, орел, сокіл та ін.). Складну науку про розрізнення гербів, тлумачення гербової символіки добре знали розпорядники турнірів — герольди, тобто глашатаї. Рицар, приїжджаючи на турнір, зупинявся біля бар’єру й, сповіщаючи про своє прибуття, трубив у ріг. Тоді виходив герольд і голосно розповідав присутнім про герб цього рицаря. Із герольдом пов’язується й становлення спеціальної науки про складання та читання гербів — геральдики. Мати свій герб прагнув кожний феодал. Спочатку герби були тільки у великих феодалів. Прості рицарі носили щити з гербом свого сеньйора. Пізніше рицарі також отримали право мати власний герб. У середині XIII ст. герби з’являються в духовних осіб, купців, городян. Доповненням до герба часто був девіз — короткий напис на гербі, щиті про моральні принципи рицаря, події в його житті тощо. Наприклад, «Іду своїм шляхом» — девіз графів Немур Савойських; «Іншим не стану» — девіз бургундського герцога Філіппа Доброго. Власні герби мали також середньовічні міста. Нині герб є одним із національних символів кожної держави.

 

Герби чеських міст

Полювання із соколами. Мініатюра. 1310-1330 pp.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XI  ст. Із листа єпископа Шартрського до герцога Аквітанії про взаємні обов’язки васала і сеньйора

Хто клянеться у вірності своєму сеньйорові, завжди повинен пам’ятати про такі шість (зобов’язань): не завдавати шкоди тілу сеньйора; не видавати його таємниць і не нищити його укріплень... не чинити перешкоди праву, суду і всьому іншому, що стосується його становища і прав... не завдавати шкоди його володінням... не заважати йому досягати того, чого він легко може досягти, а також не робити для нього неможливим те, що насправді можливе. Якщо вірний (васал) убережеться від цих шкод, як того вимагає справедливість, то й (тоді) не заслуговує він за це феоду, бо не досить не чинити зло, треба робити благо. Крім того, щоб, виконуючи згадані шість (зобов’язань), давав пораду і допомагав своєму сеньйорові без обману, якщо хоче бути нагороджений феодом, а також завжди додержувався вірності, у якій клявся. І сеньйор в усьому цьому повинен робити так само щодо свого вірного (васала).









загрузка...