Підручник Українська мова 10 клас (рівень стандарту) - І. П. Ющук - Богдан 2018
ПРАКТИЧНА РИТОРИКА
§ 62. Суперечка як вид комунікації
Суперечка — обмін протилежними думками.
Суперечка виникає тоді, коли є два різні погляди на ту саму річ. У суперечці кожна сторона активно відстоює свою точку зору і намагається довести хибність точки зору супротивника. Обов’язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.
Пропонент — той, хто висуває, обстоює якусь думку. Пропонент може висловлювати власний погляд або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.
Опонент — другий обов’язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність думки, яку висунув пропонент.
Аудиторія — люди, які вислуховують суперечку або читають її, якщо вона ведеться в засобах масової інформації. Аудиторія сприймає або не сприймає положення, що їх обстоюють сперечальники, і судить про правдивість та переконливість цих положень.
Суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами.
Дискусія — це публічна суперечка, мета якої полягає у з’ясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильної відповіді на спірне питання. Вона дає змогу краще зрозуміти те, що є недостатньо чітким і зрозумілим, наблизитися до пізнання істини.
Полеміка — це публічна суперечка, в якій іде боротьба принципово протилежних думок, відстоювання певної точки зору і спростування протилежної. Прийоми, які застосовують у полеміці, повинні бути коректними, однак у практиці сучасної комунікації в подібного типу суперечках часто застосовують також некоректні прийоми, нерідко переходячи на особитості.
Диспут — це завжди публічна суперечка, під час якої з’ясовують наукове або суспільно важливе питання, а також виявляють позиції сперечальників у цьому питанні. Нерідко останнє в диспуті стає головним.
Дебати — це виявлення й зіставлення різних поглядів на ту саму проблему у процесі обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Під час дебатів уточнюють, конкретизують, доповнюють спільні для всіх положення.
Суперечки за метою бувають заради істини, заради перемоги і заради самої суперечки.
У суперечці заради істини старанно добирають та аналізують взаємні докази, ретельно оцінюють позиції й точки зору протилежних сторін, тобто ведеться спільний пошук істини. Така суперечка можлива лише між компетентними, обізнаними з цією проблемою людьми, які зацікавлені в її розв’язанні, її учасники, як правило, глибоко поважають одне одного, взаємно спонукають до уточнення формулювань та визначень, проявляють толерантність, намагаються прояснити точку зору співрозмовника, погоджуються з положеннями супротивника, які здаються правильними.
Сперечальники діють за принципом: «Ти намагаєшся відстоювати свою позицію, а я свою, і подивимося, чия правда. Я буду намагатися спростувати твої твердження, а ти — мої. Те, що при цьому встоїть, і буде спільно знайденою істиною».
Суперечки бувають не тільки заради виявлення істини, а й заради перемоги. Один обстоює справедливість, інший — захищає суспільні інтереси, третій нав’язує свою думку, бо в нього, мовляв, великий життєвий досвід. Людина в такому разі доводить свою правоту в міркуваннях, у поглядах, щоб своє бачення певного предмета, явища донести іншим людям.
Трапляються також суперечки заради суперечки. Це, так би мовити, своєрідний «спорт», коли людина сперечається про що завгодно і будь з ким. Звичайно, при цьому навряд чи йдеться про осягнення істини.
Метою, зокрема, дискусії, а також диспуту й дебатів має бути не знищення, а, навпаки, збагачення один одного розумінням предмета суперечки. Кожен з учасників такої суперечки може поки що залишатися на своїй позиції, але більш уточненій. Більш нетерпимою й нещадною буває полеміка. Правдивість тої чи тої позиції підтвердить чи уточнить життя, подальші дослідження й висновки.
В усякому разі в суперечці не може бути підтасовки фактів, підміни понять, інших некоректних прийомів, спрямованих на обдурювання співрозмовника й аудиторії, а також взаємних образ. Під час суперечки слід дотримувати таких правил:
1) чітко визначити предмет суперечки, його обсяг і зміст від початку й до кінця;
2) не підмінювати одних понять іншими, не звужувати й не розширювати їх і не відволікатися від основної теми;
3) не вносити у висловлювання двозначності;
4) з повагою ставитися до супротивника, не перекручувати його думок і не приписувати йому того, чого він не казав і не мав на увазі;
5) сперечаючись, не підвищувати голосу, не вживати образливих слів і висловлювань.
278. Прочитайте уривок. Чи в Марусі й Лесі мова йде про ту саму річ? Чому між ними виникла суперечка? У чому вони не сходяться?
(Маруся й Леся — дві подруги з Богуслава, що потрапили в татарський полон. Тільки одна скорилася чужинцеві й живе в розкошах, друга — ні. І ось вони через шість років зустрілися в татарському палаці.)
Маруся (уздрівши Лесю, що підходить, встає до неї радісно)
Лесюнечко, відрадосте моя!
Тебе господь мені послав на втіху!
Леся
Господарко, владичице моя,
Як дякувать за ласку — я й не знаю!
Маруся
Господарко? Владичице? Ти знов
Образити, напевно, мене хочеш?
Я скільки раз просила… Ти мені —
Та ж подруга, а я тобі — Маруся.
Леся
Тоді були ми рівні, а тепер
Ти досягла могутності і влади,
Пишаєшся в розкошах чарівних,
А я — твоя рабиня…
Маруся
Ти? Хоч зараз
Лети собі де хочеш…
Леся (сплеснула руками)
Боже мій!
Так можу я полинути на волю?
Маруся
Мене саму покинуть рада ти?
Леся (збентежилась)
Пробач, прости!.. Така нудьга в неволі
На чужині… так порива мій край,
Україна тихесенька…
Маруся (мов нарошне хоче перебить настрій)
Ет годі!
Хіба тебе ніщо тут не вража?
Ні цей палац химерний, ні шпилі
Спичастії високих мінаретів,
Ні цей садок розкішно-чарівний,
Ні пахощі, що дурманять повітря,
Ні холодок від водометних сліз,
Ні море те безкрає — синє-синє!
Леся
Пробач мені, а мармур і кришталь
Лишень сліплять та холодом одгонять;
Цей кипарис, аж чорний, оддалі
Нагадує ченця чи трунну свічку,
А синєє те море гомінке
Безмежністю принижує, жахає
І потай все щось грізне буркотить…
Ясні у нас в зелених рямах плеса,
Стрункі, гнучкі тополі по гаях
І люб’язно мигтять на небі зорі…
Маруся
Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле?
Хіба свого не можна вже й забути,
А край чужий не можна полюбить?
Та вся любов — єдина звичка, й годі…
То тільки кіт звика до місця; так, —
Бридня усе!
Леся
Ой не бридня, ніколи!
Як не було б гаразд на чужині,
А рідний край все буде нашим раєм!
Хто неньку нам здолає замінить,
Хто чуло так пригорне, приголубить?
Хто втре сльозу? Розважить серце хто?
Помолиться хто Богу?
Маруся
Годі, годі!
Ой, що мені ти пригадала!..
(М. Старицький)
279. Прочитайте. З чого видно, що це уривок з полемічної статті? Які ознаки про це свідчать? Які засоби загострюють полемічність висловлювань? Опишіть їх.
Таким чином, ми підійшли до «московських задрипанок»: з приводу цієї, як сказали б росіяни, «щепетильної» справи Юринець не ризикнув багато говорити. Він тільки розшаркався перед Москвою, як якийсь російський князь перед ханом Золотої Орди або як зразковий член малоросійської колегії перед самодержавцем всеросійським, і запевнив її, Москву, що «рвати з нею він не буде», бо, мовляв, вона, Москва, назавжди останеться його «серцем». Словом, «благонадежности», як сказав би той же росіянин, на п’ять з плюсом…
Другий наш наполеон — Андрій Хвиля — знає, де раки зимують, і він береться тільки, так би мовити, обережненько пояснювати цілком ясного Юринця. Для цього наш другий приятель закликав до себе порожній псевдоінтернаціоналізм і використав його, що називається, до «отказу»…
Отже, будемо говорити серйозно й не «по-хлоп’ячому». Хвиля ображається, що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та подивіться в нашу конституцію. Чи, може, ви гадаєте, що нашу конституцію складали «хлоп’ята»? Чи, може, ви, як Юринець, голосуєте й галасуєте за Малоросію? Чого ви повертаєтесь і так жалкенько по-рабськи усміхаєтесь до російського міщанина? Все одно п’ять з плюсом не поставить. Нічого вам «протестувати» й проти росіян, які теж мають свою конституцію й теж самостійні. Скажіть, будь ласка, який тризубівський великодержавник вже намагається і Московію українізувати?
Отже, ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз (М. Хвильовий, 1926 р.).
280. Прочитайте прислів’я. Про яких співрозмовників іде мова в них?
1. Ти йому — «стрижене», він тобі — «голене». 2. Ти йому про діло, а він тобі про козу білу. 3. Ти йому про індики, а він тобі про гуси дикі. 4. Ти йому про образи, а він тобі про гарбузи. 5. Ти йому плюй межі очі, а він каже — дощ іде!
281. Прочитайте речення вголос. З’ясуйте значення фразеологізмів.
1. Не хтіла б я тебе вразити, сестро, та, бачу, прийдеться розмову залишити. Бо ми говоримо різними мовами (Леся Українка). 2. З першого знайомства вони знайшли спільну мову (Ю. Збанацький). 3. Правду мовити, я не від того, щоб показати вам дещо (Ю. Смолич). 4. А бодай тобі заціпило! Кричить, мов скажений, наче нам позакладало вуха! 5. Силкувався Якимко постерегти тяму тієї чудної для українця мови, і знов він постерегав тільки п’яте через десяте! (З тв. І. Нечуя-Левицького).