Українська мова 2 клас (з навчанням російською мовою)
ЧАСТИНА ДРУГА Післябукварний період
20 Свійська птиця
прокидатися (просыпаться)
покликати (позвать)
птаство (птицы)
Продовж речення, додаючи потрібні слова.
— Кукуріку-у-у! — заспівав ….
— Ко-ко-ко-ко-ко,— засокотали ….
— Ґа-ґа-ґа,— подав голос … .
— Ках-ках-ках,— закахкали ….
Прокинулася свійська птиця.
Настав ранок.
Почула це Марійка. Насипала в сито зерна. Покликала птаство на сніданок.
Побудуйте текст. Для цього із закінчених вами і поданих нижче речень виберіть початок, середину і кінець розповіді. Прочитайте увесь текст. Доберіть до нього заголовок.
Які свійські птахи є на малюнку? Назви їхніх діточок.
Тарас Шевченко
* * *
Тече вода із-за гаю
та попід горою.
Хлюпочуться качаточка
поміж осокою.
А качечка випливає
з качуром за ними,
ловить ряску, розмовляє
з дітками своїми.
Загадки
1. Плавала, купалася,
сухенькою зосталася.
2. Жовтенькі клубочки
ходять біля мами-квочки.
Слухаємо і читаємо з батьками підчас канікул
КРИВЕНЬКА КАЧЕЧКА
(Українська народна казка)
Були собі дід і баба, та не було у них дітей. От вони собі сумують, а далі дід і каже бабі:
— Ходімо в ліс по гриби!
От пішли, бере баба гриби, коли дивиться — у кущику гніздечко, а в ньому качечка.
От баба дідові:
— Дивись, діду, яка гарна качечка!
А дід каже:
— Візьмемо її додому, нехай у нас живе. Другого дня знов пішли дід і баба до лісу. Вертаються, а у них так прибрано, хліба
напечено, борщик зварений.
От вони до сусідів:
— Хто це? Хто це? — Ніхто нічого не знає. От знов пішли дід і баба по гриби. Приходять додому — аж у них варенички
зварені. Вони знову до сусідів:
— Чи не бачили кого?
— Бачили дівчину, від криниці воду несла. Така гарна, тільки трошки кривенька.
— Знаєш що, діду,— каже баба. Зробимо так: скажемо, що йдемо по гриби, а самі заховаємося, та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.
Стоять вони за коморою, дивляться, аж із їхньої хати виходить дівчина з коромислом.
Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір'ячка. Вони взяли гніздечко й укинули в піч, воно там і згоріло…
Увійшла в хату дівчина, побачила діда й бабу, та до гніздечка — аж його нема. Вона тоді як заплаче:
— Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною. А тепер, — каже, — не хочу!.. Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце…
От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла їх, сіла надворі й пряде…
Коли ж летить табунчик каченят. Побачили її, скинули по пір'ячку. Дівчина увертілася в пір'ячко, стала качечкою і полетіла з табунчиком.
ТЕЛЕСИК
(Українська народна казка)
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. От баба і просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там деревинку та зроби колисочку. А я покладу деревинку в колисочку та й буду колихати.
Послухався дід, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Поклала баба ту деревинку в колисочку — колише й пісні співає.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони ввечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати. Та й назвали синка Івасиком-Телесиком.
Росте собі. От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник та срібнеє веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати.
От дід зробив золотий човник і срібнеє веселечко. Спустили на річку. Телесик сів у човник і поплив. Плаває по річці, ловить рибку та годує діда й бабу. Наловить, віддасть — і знову поїде.
Одного разу мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув та й каже:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка,— це ж моя матінка снідати принесла!
Приплив Івасик до бережка, наївся, напився і знову поплив рибку ловити.
А змія підслухала, як мати кликала Телесика, та й давай гукати грубим голосом:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Почув Телесик і каже:
— То не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля:
— Ковалю! Скуй мені тоненький голосок, як у Телесикової матері! А не скуєш — я тебе з'їм!
Коваль і скував. Вона пішла до берега і кличе:
— Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Івасик подумав, що то мати кличе, та й каже:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка,— то ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його схопила й понесла до своєї хати.
Приносить до хати та й каже своїй доньці:
— Зміючко Оленко, натопи піч та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу.
От Оленка натопила піч, а тоді й говорить:
— Сідай, Телесику, на лопату!
Він поклав на лопату руку.
— Так? — питає.
— Та ні! Сідай зовсім!
Він поклав голову.
— Та ні! Сідай увесь!
— Ну, то покажи,— каже Телесик,— бо я не знаю, як.
Вона й стала показувати. Та тільки зміючка Оленка сіла на лопату, як Телесик і вкинув її у піч. А сам замкнув хату, виліз на височенного явора та й сидить.
От змія прилітає з гостями:
— Зміючко Оленко, відчини!
Ніхто не озивається.
— Зміючко Оленко, відчини!
Нічого не чути.
Змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, їдять — думають, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір, качаються по траві й примовляють:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!
А Телесик з явора:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Почули змії, давай слухати, хто це та де. Шукали, шукали та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й давай його гризти. Гризуть, гризуть, от-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик і просить їх:
— Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята та понесіть до батечка, до рідної матінки…
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик так їх просить:
— Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята та понесіть до батечка, до рідної матінки…
А гуси кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Сидить сердешний Телесик — от-от явір упаде!
Коли це летить собі одним-одне гусеня. Відбилось, насилу летить. Телесик до нього:
— Гуся-гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко та понеси до батечка, до любої матінки…
— Сідай,— каже гусеня та й ухопило його на крила. А змії за ним. Та таки не наздогнали.
От гусеня принесло та й посадило Телесика біля хати, а саме ходить по двору, пасеться. Баба побачила його й каже:
— Піду впіймаю гусенятко та заріжу.
А Телесик просить:
— Ні, бабо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
Побачили Телесика дід та баба, зраділи. Обнімають Телесика, цілують. Нагодували гусенятко, напоїли ще й під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.
Тамара Коломієць
* *
Кажу, кажу казку
за бубликів в'язку.
Один бублик — на зубок,
другий бублик — в козубок,
третій — у кишеню,
а четвертий — в жменю.
А онука — п'ятим буду пригощати.
Хай він бублика смакує,
хай над казкою міркує.
дзвоник є в коня
Дзвоник є в коня.
Наш кінь
дзвонить дзвоником:
дінь-дзінь!
Дзвонить дзвоником
весь день.
Тільки й чується:
— Дзень-дзень!
Загадка
Хто «дзень-дзень» співає,
про перерву сповіщає?
