Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

Тема 1. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ: БУТТЯ, МАТЕРІЯ

§ 5. Матерія, рух, простір і час

Визначення сутності матерії розкривається через історію походження. Змістовне запитання: Що таке матерія? — вирішується через її розуміння як об’єктивної реальності. З XVІІ-XVIII ст. відроджується ідея Демокріта про атомістичну будову матерії. Виходячи з цієї ідеї, І. Ньютон увів у фізику поняття «маси», сформулював закони динаміки. Атомістична гіпотеза стала основою молекулярно-кінетичної теорії теплоти, привела до відкриття закону збереження речовини, періодичної системи хімічних елементів Д. Менделєєва. Наприкінці XIX ст. атомістична концепція будови матерії вийшла за межі механістичного тлумачення: з’ясувалося, що атом складається з електронів, прогонів і т. д. Відкриття електричної природи матерії підштовхнуло філософію і природознавство до вирішення складних питань визнанім ніч подальших шляхів пізнання структури матерії.

Поняття «матерія» визначається шляхом зіставлення з однопорядковою за ступенем загальності категорією свідомості. В історичному плані цей підхід репрезентований Ж.-Ж. Руссо і П-А. Гольбахом, які визначили матерію як об’єктивну реальність, що існує незалежно від свідомості.

Учення про матерію як об’єктивну реальність отримує конкретизацію в теорії властивостей матерії. Властивості матерії — істотні, необхідні, абсолютно обов’язкові, невіддільні від неї якості — атрибути й модуси, похідні властивості, які виникли разом із матерією. Найбільш кардинальні властивості — об’єктивність існування, структурність, незнищуваність, рух (розвиток), простір, час, відображення. Це атрибутивні властивості матерії, без яких неможливе її буття.

Об’єктивність існування. Усі предмети й процеси зовнішнього світу існують поза й незалежно від свідомості, тобто вони об’єктивні, І філософія узагальнює їх поняттям «матерія». Потрібно уточнити, що речі не складаються з матерії, а є конкретними формами її вияву.

Періодична система хімічних елементів Д. Менделєєва

Якщо людина ставить за мету відшукати матерію як першоначало всього сущого, це однаково, що замість груш і яблук з’їсти плід узагалі. Матерію не можна бачити, покуштувати, вона не є жодною з речей, які існують поряд з іншими, усередині або лежать в їх основі. Усі існуючі конкретні матеріальні утворення і є матерія в її різних формах, видах, властивостях і відношеннях. Матерія — це не реальна можливість усіх форм, а їх дійсне буття. Єдиною, відносно відмінною від матерії властивістю є лише свідомість, дух.

Будова матерії різноманітна, вона складається з елементарних частинок, атомів, молекул, колоїдних частинок, планет, зірок, галактик. Елементарні частинки розрізняються за масою спокою: лептони (легкі частини), мезони (середні), баріони (важкі). Існують і частинки, які не мають маси спокою (фотони). З «перервними» формами матерії невіддільно пов’язані «безперервні»: гравітаційні, електромагнітні, ядерні поля. Вони зв’язують частинки матерії, дають їм змогу існувати.

Отже, усе у світі — не хаос, а закономірно організована система. Структурність матерії — це внутрішньо розділена цілісність, закономірний порядок зв’язку елементів у складі цілого. Буття і рух матерії неможливі поза її структурною організацією.

До основних структурних рівнів матерії належать: субмікроелементарний рівень — гіпотетична форма існування матерії, з якої народжуються елементарні частинки (мікроелементарний рівень), молекулярний рівень і так до безкінечності — до космічного рівня, дифузна матерія — роз’єднані атоми, молекули, хмари пилу і газу, які існують у Всесвіті. Космічні тіла не завжди існували в такому вигляді, вони формуються в результаті згущення туманностей.

Після того як матеріальні утворення з атомного рівня піднялися на молекулярний, упродовж кількох мільярдів років відбувалося ускладнення хімічних реакцій, що привело до утворення органічного рівня. Більш складні органічні з’єднання привели до виникнення життя (біологічний рівень), а потім — до соціального рівня.

Різні структурні утворення матерії — це не випадкові з’єднання, а ступені, «вузлові точки» її розвитку. Кожний структурний рівень не зводиться до іншого. Кожна форма матерії — якісно своєрідна, оскільки утворюється особливою формою зв’язків.

Фізика не зводиться до механіки, хімія до фізики і т. д., а суспільство — до всіх інших форм організації сущого. Кожна форма

Вічність матерії в жодного з народів не зашкодила культу божества. Релігія ніколи не здатна була похитнути уявлення, яке визнавало вічного Бога володарем вічної матерії.

Вольтер

організації матерії має свій особливий смисл, який не можна пояснити на допомогою інших. Не можна звести матерію до якоїсь однієї (простої чи складної) форми. У цьому — фундаментальне полоті н ті філософського матеріалізму.

Одна а властивостей матерії — її незнищуваність. Вона виявляється в сукупності конкретних законів збереження її стійкості в процесі змін. Закон збереження й перетворення енергії стверджує, що які б процеси перетворення не відбувалися у світі, загальна кількість маси та енергії залишається незмінною. Жоден елемент матерії не знищується, не перетворюється на ніщо, а має певні наслідки; не виникає з нічого, а завжди має певну причину. Припинення існування певної речі означає лише її перетворення в іншу. Поява конкретної речі означає виникнення її з іншої. Зміна матерії здійснюється тільки у зв’язку з її збереженням, що виявляється лише в процесі змін її форм.

Рух. Світ перебуває в постійному русі, який є зміною взагалі, у той час як розвиток — це спрямовані, прогресивні зміни. Рух дуже різноманітний. Наприклад, в організмах тварин і людей відбуваються складні фізіологічні процеси. У суспільстві весь час відбуваються розпиток і оновлення економіки, політики, культури, трудової та ні ініціальної діяльності.

Починаючи з XVII ст. у філософії вкорінилася доктрина руху як атрибутивної властивості матерії. У подальшому вона була збагачена концепцією форм руху матерії. Форма руху матерії — це якісна спільність матеріальних об’єктів, для яких і однаковими закони, правила організації.

Кількість форм руху не є обмеженою. Однак основними і фундаментальними вважають механічну, фізичну, хімічну, біологічну, соціальну форми руху матерії.

Отже, рух — це спосіб існування матерії. Бути означає бути в русі, у постійній зміні. У світі немає незмінних речей, властивостей і стосунків. Світ ніколи не буває чимось закінченим. Рух, як і матерія, нестворений і незнищуваний, він абсолютний і всезагальний, виявляється в конкретних формах. Якщо абсолютність руху обумовлена його всезагальністю, то відносність — конкретною формою вияву.

Рух будь-якої речі здійснюється тільки відносно певної іншої речі. Поняття «рух окремою тіла» — безглуздість. Для вивчення руху окремого об’єкта потрібно знайти інший об’єкт, відносно якого можна розглядати рух, що нас цікавить. Цей інший об’єкт має назву «система відліку».

Очевидно, немає ніякої причини, унаслідок якої Життя повинне еволюціонувати лише з матеріальних елементів, а Розум — тільки з живих форм, якщо не допустити, що Життя вже міститься в Матерії, а Розум — у Житті. Матерія, по суті, є формою завуальованого Життя, а Життя — це форма завуальованої свідомості.

Ш. Ауробіндо

Рух внутрішньо суперечливий, він містить єдність зміни й стійкості, руху й спокою. Наприклад, будь-яка зміна структурних елементів, властивостей, відношень здійснюється при збереженні певних моментів, а кожне збереження відбувається тільки через рух. Буття річки полягає в тому, що вона тече. Отримати абсолютний спокій означає припинити існування. Спокій завжди має тільки видимий і відносний характер. Тіла можуть знаходитись у спокої тільки відносно якоїсь системи відліку, умовно прийнятої за нерухому (наприклад, ми нерухомі відносно певної будови, а вона — відносно Землі). Проте ми постійно рухаємося разом із Землею, а вона — навколо своєї осі й навколо Сонця. Рухатися — означає бути й одночасно не бути в певному місці, знаходитися тут й одночасно там. Така природа руху, про суперечність якого ще в античність зазначав давньогрецький філософ Зенон Елейський у своїх апоріях (логічних парадоксах).

Перша апорія — «Дихотомія». Предмет, що рухається, повинен дійти до половини свого шляху раніше, ніж він дійде до його кінця. Потім він повинен пройти половину тієї половини, що залишилася, потім половину цієї четвертої частини і т. д. до безкінечності. Ми будемо наближатися до кінцевої точки, але так ніколи до неї й не дійдемо.

Друга апорія називається «Ахіллес швидконогий». Зенон стверджував, що найшвидше (Ахіллес) не може досягнути під час бігу найповільніше (черепаху). Чому? Тому, що в той час, як Ахіллес подолає шлях до черепахи, вона просунеться трохи вперед. Ахіллес, звичайно,

швидко пройде і цей відрізок, але черепаха не стоїть на місці й знову просунеться хоча б трішки вперед. Виходить, скільки б не біг Ахіллес, усе одно між ним і черепахою буде залишатися хоча мінімальна, але відстань.

Третя апорія — «Стріла» — стверджує, що стріла, яка летить, перебуває в спокої. Абсурд? Проте Зенон це легко доводить. Довжину шляху, подоланого стрілою, можна розкласти на кілька відрізків, так само, як і під час польоту.

Планета Сатурн

Якщо нас запитають: «Звідки природа отримала свій рух?» — ми відповімо: «Від себе самої».

П. -А. Гольбах

Кожному моменту польоту відповідає певна точка простору. Значить, у кожний момент стріла знаходиться в якійсь точці. Відповідно, увесь її шлях — це певні стани спокою.

Що хотів сказати своїми оригінальними апоріями Зенон? Що рух відсутній? Зовсім, ні. Він, звичайно, і не збирався заперечувати рух ні чути но дану реальність. Філософ ставив питання інакше: чи існує рух згідно з істиною, чи властивий він чистому «буттю» Парменіда, логічній сутності речей? Зенон відкрив складності відтворення самого процесу руху в логіці понять.

Простір і час. Усі тіла мають певну протяжність — довжину, ні і Ірину, висоту. Вони по-різному розташовані одне відносно одного, становлять частини тієї чи іншої системи.

Простір — це форма координацій співіснуючих об’єктів, станів матерії. Вона полягає в розташуванні об’єктів один поза одним (зверху, знизу, збоку і т. д.), що зумовлює їх знаходження в певних вкісних відношеннях. Порядок співіснування цих об’єктів та їх станів утворює структуру простору.

Предмети і явища характеризуються тривалістю існування, послідовністю етапів розвитку. Процеси відбуваються або одночасно, або раніше чи пізніше один від одного. Усе це означає, що тіла існують і рухаються в часі.

Час це форма координацій об’єктів і станів, які змінюються. Вона полягає в тому, що кожний стан — це послідовна ланка процесу, що знаходиться в певних кількісних відношеннях з іншими станами.

Простір і час — це загальні форми існування, координації об’єктів. Вони - форми буття всіх предметів і процесів, які були, є і будуть у нескінченному світі. Простір і час мають свої особливості. Простір має гри виміри: довжину, ширину і висоту, а час — лише один — спрямованість від минулого через теперішнє до майбутнього. Він неповторний і незворотний.

Правильне розуміння сутності простору її часу тісно пов’язане з науковою картиною і віту в цілому. Простір і час «пронизують» будь-яке явище, є фрагментами об’єктивного світу, відіграють важливу роль у виокремленні кожної речі, конкретизації універсальних зв'язків речі або явища з усім світом. Люди відчувають та усвідомлюють світ у межах своєї епохи та культури, національного менталітету, убачають його у формах «свого» часу та простору, вироблених певного культурою. Науковий «горизонт» пізнання завжди історично конкретний і мінливий, тому природничо-наукове пізнання простору й часу доповнюється історичним, психологічним, культурним, філософським.

Видатна людина йде попереду свого часу, розумна іде в ногу з ним, хитра прагне максимально використати час, дурна стає йому поперек дороги.

Е. Бауернфельд

Форма стоїть попереду матерії і є тим, що в більшій мірі існує.

Арістотель

Природничий рівень вивчення простору і часу має своє «первинне» культурно-історичне «тло» або контекст, від якого цей рівень залежить. Якщо в Новий час була сформована «механістична картина» світу з відповідним розумінням часу і простору, то, наприклад, у період панування релігійного світогляду створювало моделі просторово-часового буття, засновані на геоцентричній системі.

Основою зміни уявлень у філософії про час і простір були суспільно-історичні зміни, про що свідчать конкретні типи історичного світогляду. В античній філософії форма предмета сприймалась як його сутність, як закон організації (перетворення) світового Хаосу в Космос, де панує упорядкованість, гармонія. В античному суспільстві на основі «механічної» праці, шляхом простої обробки речовина перетворювалася на конкретний предмет (тобто форма надавала предмету суспільного значення). Звідси уявлення про циклічність часу: він не біжить у майбутню безкінечність, а немовби залишається в межах циклу, повертається до того, що є («модель» циклічного характеру сільськогосподарського процесу). Переважання форми над змістом — «просторовий» тип мислення, де час сприймається в термінах простору. Західноєвропейське мислення стверджує лінійний характер часу - його безкінечність і неповторюваність як форми руху матерії. Хоча перші згадки про лінійність часу знаходимо в середньовічних теологів, у яких розвиток історії відбувається від гріхопадіння до Страшного Суду. Тобто час є історичним, що пов’язувало його з внутрішнім світом людини.

Історичне, суб’єктивне за змістом розуміння часу відтворювало нові виміри людини, коли вона сама здатна відповідати за своє буття в часі, за шляхи гріха чи доброчинності. Реальність економічного процесу в епоху Нового часу набула форми всезагальних відносин капіталізму. Він відкинув усе «сентиментальне» та персональне, став основою розвитку природничих наук. «Світ» як об’єкт пізнання античної та середньовічної науки «розмити» на фізичну, механічну та інші види реальності — предмети відповідних наук.

c. Далі. Постійність планети. 1931 р.

І. Левітан. Над вічним спокоєм. 1894 р.

Найчіткіше властивості простору І часу (у цей період) були сформульовані видатним англійським фізиком-мимлителем І. Ньютоном. Вони становлять основу принципів створеної ним класичної механіки. Час і простір — це порожні форми, у яких взаємодіють окремі тіла. І. Ньютон розрізняє абсолютний час, який плине рівномірно, і абсолютний простір, який завжди залишається однаковим і нерухомим. Для вимірювання конкретних об’єктів учений уживає поти і я «відносний простір» і «відносний час». Це міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та застосовується в повсякденному бутті. У системі І. Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони становлять основу принципів створеної ним класичної механіки, є абстрактними умовам п механічного руху й позбавлені суб’єктивності. На противагу І. Ньютону в Г. Лейбніца — простір — це порядок існування, час - порядок послідовностей.

У концепції І. Канта простір і час постають формами свідомості, попи з’єднують досвід і мислення. Як і в І. Ньютона, простір і час у І. Канта — «порожні» форми, проте вони суб’єктивні: час «організовує внутрішнє бачення (сприйняття), а простір — зовнішнє». І. Кант «моделює» функції простору й часу, виходячи з активної людської діяльності, завдяки якій створюється цей світ.

У Г. В. Ф. Гегеля історія є проявом руху в часі, а ідея та природа виявляють себе в просторі. Час пов’язаний із простором і взаємодіє з ним. Час відповідає руху, процесу діяльності, простір — її матеріалізації в предметах.

Розвиток науки створив уявлення про об’єктивність існування простору і часу. Їх властивості також об’єктивні й не можуть бути породженням мислення. Простір і час нерозривні, єдині з матерією і рухом. Великий внесок у розроблення наукових уявлень про зв'язок простору і часу з рухом матерії зробив М. Лобачевський. Згідно з його вченням, закономірності геометрії можуть бути різними в різних масштабах: властивості простору не завжди і не скрізь є однаковими й незмінними. У створеній ним неевклідовій геометрії через точку, узяту поза прямою, можна провести не одну (як у Евкліда), а безліч прямих, які з нею не пересікаються. Б. Ріман створив ще одну неевклідову геометрію. У ній через точку, узяту поза прямою, не можна провести жодної прямої, яка з нею пересікається. В Евкліда сума кутів трикутника дорівнює 180°, у М. Лобачевського — менше 180°, а у Б. Рімана — більше 180°. Ці парадоксальні положення мають сенс, якщо геометричні фігури намалювати не на площині, а, наприклад, на поверхні сфери.

Як би далеко я не відсував зірку, я можу все ж таки піти далі. Світ ніде не забитий дошками. У цьому полягає повна відкритість простору.

Г. В. Ф. Гегель

Теорія відносності А. Ейнштейна розкрила конкретні зв’язки простору і часу з рухом матерії, конкретизувавши ці зв’язки строго математично в певних законах. Спеціальна теорія відносності ґрунтується на принципі відносності руху й законі постійної швидкості світла. Загальна теорія відносності стосується властивостей простору і часу у зв’язку з гравітацією: гравітаційні явища розглядаються як викривлення простору і часу.

Вираженням зв’язку простору і часу з рухом матерії є виявлений теорією відносності факт, що одночасність подій не абсолютна, а відносна. Тобто кожна система має своє теперішнє, своє минуле і майбутнє. Відстань між тілами, що знаходяться в просторі, неоднакова в різних інерційних системах. Із зростанням швидкості довжина тіла скорочується. У світі немає єдиної довжини тіла: вона змінюється залежно від системи відліку. Подібно до цього проміжок часу між якими-небудь подіями неоднаковий у різних матеріальних системах — із зростанням швидкості він зменшується. Така зміна протяжності тіл і часових проміжків, пов’язаних із швидкістю руху, свідчить про внутрішню єдність простору і часу.

Простір і час абсолютні, але оскільки це форми буття, матерії, яка знаходиться в постійному русі, то кожний рівень, форма руху матерії характеризується своєю просторово-часовою структурою.

Крім розглянутих особливостей людського виміру буття, не менший інтерес становлять біологічний і соціальний виміри простору і часу.

Біологічний час незворотний. Як і фізичний, він виявляє тісний зв’язок із біологічним простором. Змістовність часу й простору тут зростає, як і їх роль у формуванні біологічних процесів. Фізичні час і простір — це вимір діяльності людини в природних макропроцесах, що має велике значення для координації відносин людини і суспільства.

Микола Лобачевський

• Видатний російський математик-мислитель, творець неевклідової геометрії.

Соціальні час і простір охоплюють найважливіші сфери буття людей — їхній суб’єктивний світ, соціальні зв’язки, історичну та культурну творчість тощо. Не фізичний (астрономічно-календарний), а суспільні час і простір регулюють цілеспрямовану діяльність людини, її духовний світ. Соціальні час і простір — це внутрішня «міра зрілості» соціально-історичних спільнот — класу, нації, народності тощо, відносин між ними, засобів побудови структур соціального буття, власного досвіду соціальних суб’єктів, людства в цілому.

Прискорення історичного розвитку немовби ущільнює соціальний час і простір: за одиницю календарного часу відбувається багато різних подій. Це значною мірою стосується окремого індивіда: чим більше проблем і завдань стоять перед ним, тим більш насиченим, багатшим є його життя, тим більше він може зробити, досягти, створити.

Важлива функція соціальних часу і простору полягає в створенні та збереженні національної культури. Соціальний час «пронизує» витвори культури та мистецтва, знаряддя виробництва, переходи з потенціальної форми в актуальну через діяльність наступних поколінь.

Соціальний час «вимірюється» такими «одиницями», як історична епоха, життя конкретної нації, покоління, індивіда. Він — цілісність минулого, теперішнього й майбутнього. Соціальний час м лине з різною швидкістю: чим більше людей залучається до історичної діяльності, тим швидшим виявляється хід історії, зміна соціального простору і часу.

Соціальний, «людський», час як носій гуманістичних тенденцій, культурних детермінант людського спілкування не тільки між індивідами, а й між державами, народами все більше охоплює буття людства. «Людський» час — це також провідник впливу загальнолюдських цінностей на розвиток людини, підвищення рівня її духовності, гуманізму, культури.

Простір і час — нескінченні. Істинна нескінченність — це процес, якісна багатоманітність, яка містить нескінченність простору і часу, єдність протилежностей, передбачає постійний вихід за межі ного кінцевого продовження.

Отже, усе наше достоїнство в мисленні. Ось у чому наша велич, а не в просторі і часі, яких ми не можемо заповнити. Будемо намагатися мислити так, як належить, — у цьому основа моралі.

Б. Паскаль





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити