Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

Тема 2. ЛЮДИНА ТА ЇЇ БУТТЯ У СВІТІ

§ 1. Загальне розуміння людини

Людство завжди прагнуло до побудови цілісного образу людини. Філософський підхід до людини передбачає вияви її сутності, розкриття різних конкретно-історичних форм п життя та активності. Філософія визначає місце людини у світі та її ставлення до нього, аналізує питання про те, ким вона може стати, використовуючи свої можливості, яке в ній співвідношення природного та соціального, що таке людина як особистість, у чому сутність соціально- психологічних типів особистості та їх структура тощо. У кожну історичну епоху цю проблему вирішували по-різному, постійно змінювалися пріоритети та аспекти її осмислення. Філософська думка то «розчиняла» людину в природі (Космосі) і суспільстві, то вважала її істотою самодостатньою, протиставляючи природному й соціальному світу. Незважаючи на це, основні філософські напрями пов’язували свій розвиток саме з людською проблематикою.

Мислителі епохи античності тривалий час розглядали людину як образ Космосу, як «малий світ» — мікрокосм. Знання про людське й природне було досить фрагментарним, постійно ототожнювалося. Однак уже Платон робить суттєвий крок уперед щодо розуміння людини, розглядаючи її як комбінацію душі та тіла. Душа належить їй безтілесного, до світу ідей. Людина виступає носієм позаособистісного духу. Арістотель наполягав на єдності душі та тіла — душа належить тілу. Тобто природа людини складається із двох частин — душі та тіла. Суб’єктивно-духовний світ можливостей людини знаходився в центрі уваги філософських роздумів Сократа. Проте одним із головних світоглядних принципів філософії того часу відносно людської проблематики стала теза проголошена мислителем Протагором: «Людина міра всіх речей, існуючих в їхньому бутті І не існуючих в їхньому небутті».

У системі християнського світогляду Середньовіччя людина розглядається як образ Бога. Душа є «подих» самого Бога, а людина оцінюється з позицій не розуму, а серця (у Старому Заповіті герце згадується 851 раз). Внутрішній світ людини складається з тріади: розуму, серця і волі. Проте головне розмежування всередині християнства проходить не стільки між душею і тілом, скільки між «плотською» і «духовною» людиною. Людська плоть — арена ницих пристрастей і бажань. Тому людина повинна постійно прагнути до осягнення божественного світла та істини, що звільняє її від диявольських пут. Ця ситуація обумовлює специфіку людського ставлення до світу: потрібно не тільки пізнати власну сутність, а й приєднатися до вищої сутності — Бога.

Філософія епохи Відродження, один із головних принципів якої — антропоцентризм (від грецьк. anthrtppos — людина і латин. centrum — центр), — переносить увагу Бога на людину. Вона розглядається як автономна істота, як жива цілісність. Єдність душі та тіла — це перевага людини перед іншими створіннями. Вона є відчуваюче тіло з властивими для нього духовними та естетичними достоїнствами.

Протагор

• Видатний давньогрецький філософ, засновник учення про людину.

Арістотеля запитали: «Що таке людина?» — «Двонога істота», — відповів філософ. Йому принесли й показали курку. «Людина — це двонога істота без пір’я», — додав мислитель. Тоді курку обскубли. «Людина — це суспільна істота», — уточнив філософ.

Людина створена, щоб мислити. У цьому вся її гідність і вся її цінність. Увесь її обов’язок полягає в тому, щоб мислити як потрібно. Тому порядок мислення вимагає починати із себе, зі свого творця і своєї мети.

Б. Паскаль

Філософія Нового часу акцентує увагу насамперед на розумній сутності людини. Зокрема, Р. Декарт розглядає здатність до розумного мислення як єдину достовірність людського існування («Я мислю, отже, існую»). Специфіка людини вбачається в розумі, мисленні, що панує над пристрастями. Людина передусім розумна істота, тому тіло і душа, хоча і перебувають в єдності, не мають нічого спільного. Душа мислить, тому зміст душі — це розум, свідомість. Головна заслуга цього часу — визнання автономії людського розуму в пізнанні власної сутності.

У класичній німецькій філософії в людині абсолютизується духовне начало, акцентується увага на перевазі розуму над мисленням. Щоправда, для І. Канта людина дуалістична: вона належить як до світу взагалі, де панує природна необхідність, так і до світу свободи. Специфіка людини визначається її свободою моральної поведінки. Заслугою Г. В. Ф. Гегеля є розроблення ідеї історичності людини. Вона є носієм світового духу, суб’єктом духовної діяльності, який створює світ культури.

Німецький мислитель Л. Фейєрбах розробив антропологічний принцип у філософії, тим самим повертаючи людину в центр філософських досліджень. Вона розглядається насамперед як чуттєва істота, на основі тілесності якої вибудовується «храм розуму».

Представники філософії життя вбачають специфіку людини у феномені життя, яке або занадто зближується з природним, біологічним, або витлумачується в культурно-історичному сенсі. У філософії життя на перший план висуваються ірраціональні (внутрішні) здібності людини: почуття (І. Гаман, Ф. Якобі), воля (А. Шопенгауер, Ф.Ніцше), інтуїція (А. Бергсон). 3. Фрейд (і фрейдизм) підносить несвідоме — інстинкти — над свідомістю. Джерела релігії, культури, мистецтва, усього людського він убачає в інстинктивному, несвідомому.

Феноменологія Е. Гуссерля прагне перебороти замкненість особистості, а тому все, що вона переживає, є із самого початку спрямованим на зовнішній світ. Людина не просто існує, а існує у світі. Це існування людини у світі Е. Кассірер розумів як її маніфестацію, самовиявлення в мові, праці, релігії. Людина — істота, яка створює символи або культуру. Культура — світ символів, у яких живе людина.

Розвиваючи тенденції попередньої філософії, у 1928 р. завдяки працям М. Шелера і Г. Плеснера виникає філософська антропологія.

Художник невідомий. Петро Могила. XIX ст.

• Український мислитель і теолог, захисник православної віри, засновник Києво-Могилянської академії.

Це особлива філософська дисципліна і філософський напрям, у центрі якого — проблематика падини. Поставлено завдання: на основі даних і спеціальних, окремих наук про людину — біології, фізіології, психології, соціології тощо — створити про неї цілісне уявлення.

В українській філософії антропологічна проблематика чітко вирізнилася в епоху Відроджений і в епоху Реформації. Видатний мислитель ХVІІ ст. П. Могила виокремлював три можливі стани людського життя — тілесний, душевний і духовний. Тілесний стан властивий для тих, хто ні у нас: прибуток, задоволення й радощі, забираючи їх в інших. Душевний стан означає жити за законами свого серця, а також за божественними законами. А духовний стан характерний для тих, хто воліє сам зазнати шкоди, ніж зашкодити іншим.

Особливе місце займає людина у «філософії серця» Г. Сковороди, який утверджує домінантні напрями вітчизняної світоглядної ментальності, їх суть — у «сродності» людини всьому світу, орієнтованість на неповторність особистісного існування. Головними в людини є не лише теоретичні пізнавальні здібності, а емоційно-вольове єство її духу, серця, з якого виростає і думка, і прагнення, і відчуття.

Філософські вчення про людину спрямовані на осягнення цілісності людини, на вироблення власних засобів її пізнання і самопізнання, а за їх допомогою на виявлення гідного місця вільної людини у світі.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити