Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

Тема 2. ЛЮДИНА ТА ЇЇ БУТТЯ У СВІТІ

§ 7. Особистість, її основні ознаки і взаємозв’язок із суспільством

Опорний пункт існування людини — життєвість — абсолютна реалізація життя в помежових точках народження і смерті. Життя — найвища цінність, і тому не потрібно плутати це поняття зі смертю. Кожне з них є самим собою. Смерть не подія, а пережите життя, якого шкода.

Переходу світу в міраж, уявне, примарне перешкоджає почуття життя, яке кладе край чванству, суєтності, хитрощам, які породжують програми руйнування людей, їх «Я».

Сутність «Я» виявляється не в поєднанні в різні спільності, а в єдності душ. Нескінченне спілкування із собою, нескінченна нікчемність індивідуального буття заради існування егоїстичного вводить у ніщо, яке визначається як самоізоляція — «буття для себе». Дійсне «Я» має місце тоді, коли співвідноситься з «іншими» — «Ми», «Вони», «Ти», тобто іншими людьми.

[Емоційно-вольова форма освоєння дійсності — віра. Принцип віри не універсальний (для всіх), а персональний (для кожного). Віра як граничний феномен об’єднує розум і почуття. На відміну від логіки віра не пояснює світ, і на відміну від емоцій вона не відображає його. Віра передбачає прийняття обставин в аспекті рішучої переконаності в їх справедливості, адекватності, досконалості.

Претензією на володіння теперішнім і майбутнім є надія. Надія — гарний сніданок, але погана вечеря (Ф. Бекон). Надія — духовна домінантна суб’єктивної позиції, тяжіння до мети, попереднє переживання бажання; вона — персонально мобілізуючий ресурс, який мотивує й цілеспрямовано орієнтує поведінку.

Багатомірним феноменом є любов. Проявляється як стійка установка на значимість іншого, диференціюється за рівнем інтенсивності, повноти, напруженості чуттєвих претензій. Її градації: агапе — жагуче жертвенне почуття від природної близькості, прихильності, співпереживання. Любити — означає бути щасливим щастям іншого; філія — пристрасне бажання, взаємна симпатія. За легендою, при народженні Венери бог багатства побрався з богинею бідності, від цього шлюбу з’явилася любов. Аналогічно матері вона бідна, аналогічно батьку прагне до прекрасного. Те, заради чого ми любимо, значно більше того, що ми любимо. Любов не обумовлюється актами волі, вона безпосередня, чуттєво виражає укорінене в нас прагнення до ідеального; ерос — прагнення, прихильність, пристрасть. Любов не можна порівнювати, вона починається не з тілесного, а з багатовимірності особистості. Відособлення духовного чи тілесного в любові веде або до нежиттєздатного платонізму або до бездуховного сексуалізму; прагма — любов за розрахунком, вигодою, користю. Це не почуття, а його імітація; людус — кокетство, тимчасовий флірт без зобов’язань; манія — ірраціонально-одержима, хвороблива пристрасть, яка передбачає «розчинення» самості «Я» в об’єкті прагнення.

Усі наведені складові любові говорять про те, що вона разом із вірою і надією — цінність нетлінна; без любові людина лише примітивно-чуттєва тварина.

Світ такий, яка людина. Зміцнення влади міфу веде до переважання мінорних тонів життя, що детермінує екзистенційну тривогу («загибель», «сутінки» культури).

Н. Стрелкіна.

Віра, Надія, Любов. 1997 р.

Буттєвий вияв особистості — це володіння собою. Тут у концептуальних джерелах знаходиться ніцшеанське: «Людина є те, що вона є».

Важливе значення має обов’язок. Джерело зовнішнього обов’язку — правила суспільного життя. Корінь внутрішнього обов’язку — совість. Обов’язок відносний, його абсолютизація — фікція. Легко проповідувати обов’язок, але дуже важко встановлювати його правила та їх виконувати. Висока моральність, обов’язок забезпечуються не розумом, а прихильністю. Обов’язок — взаємний поклик душі.

Якщо рабство — стан безтурботності, то свобода — завжди турбота. У феноменальному світі, де людина підневільна, залежна, де вона пов’язана умовами, заборонами, обов’язком, обмежена рішеннями, свободи не існує. Людина як біосоціальна істота підлегла і законам природи, і законам суспільства. Свобода, або відсутність пут, кордонів, наявність безмежної, довільної ініціативи, є духовна творчість і духовне існування.

Добро і зло не поза людиною, вона сама — їх зосередженість. Наділена свободою волі, людина самостійно, за покликом вершить суд правий і неправий. Звідси постає проблема свободи й відповідальності. Як носій відповідальності, суб’єкт повинен бути самостійним і вільним, передбачити наслідки своїх дій, а це можливо лише тоді, коли він діє самостійно, а не як «гвинтик у колесі». Нарешті, суб’єкт дії повинен нести відповідальність перед кимось: судом, керівником, Богом або власного совістю.

Смерть і безсмертя. Померти, зникнути — доля незавидна, пов’язана із забуттям. Забути — означає «відкинути» людину; забуваючи людей, ми тим самим засвідчуємо для себе їхню нікчемність. Міра значимості прожитого кожним життя — ґрунтовність людської пам’яті.

Мікеланджело. Повсталий раб

На запитання Александра Македонського: «Що сильніше: життя чи смерть?» — індійський мудрець відповів: «Життя, тільки воно приносить такі страждання». На запитання: «Кого існує більше — живих або мертвих?» — відповів: «Живих, мертвих не існує».

Фізичне безсмертя недосяжне. Людська індивідуальність смертна, реалізується в модусі «буття до смерті». В останньому — таємниця існування: жити — умираючи, умираючи — жити. Нерв існування (екзистенції) — у часі особистого життя.

В. Франт наводить міркування: досить уявити, що скульптору відпущений обмежений час на те, щоб закінчити свій твір.

Більше того, йому навіть не повідомляється конкретний термін закінчення роботи. Тому він не може здогадатися, коли йому буде наказано зупинити роботу, і чи не пролунає ця вимога в найближчу хвилину. Отже, він просто зобов’язаний кожний раз максимально використовувати відведений йому час — інакше вся його робота може бути раптово перерваною.

Проте якщо навіть час закінчується до того, як робота завершена, це в жодному разі не обезцінює її. Тимчасовість, фрагментарність життя не зменшує його сенсу. З тривалості терміну життя ми ніколи не зможемо вивести міру його осмислення. Глибина життя, його сенс — у справі, яку продовжують учні, у пам’яті нащадків.

Людина — єдність індивіда й особистості. Індивід біологічний, особистість соціокультурна. Індивід скінченний, особистість нескінченна. Індивід залишає слід у виді, особистість — у духовній спадщині. Мудра, достойна людина помирає, як і дурна, негідна. Однак про одну пам’ятають, а про другу забувають. Пам’ять — загальне визнання — робить тлінне неперехідним, вічним. Вона змушує, зобов’язує самовіддано, достойно творити і жити.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити