Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

Тема 3. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ДУШІ, СВІДОМОСТІ ТА РОЗУМУ

§ 1. Душа та її розуміння

Наша свідомість має здатність розуміти навколишній світ, процеси, які в ньому відбуваються, свої думки і дії, своє ставлення до дійсності, до свого «Я». З давнини людина намагається розгадати таємницю свідомості, і з того часу ведуться пристрасні суперечки. По суті, у них ідеться про можливості пізнання свідомості. Одні мислителі стояли на позиціях неможливості зрозуміти свідомість, інші виходили з імовірності її пізнання як природи душі. Одні відстоюють думку про первинність свідомості щодо тіла, інші вірять, що свідомість — функція мозку людини, а душа — вигадка.

Таїна душі завжди була в центрі філософських міркувань. Формування учень про душу як певну сутність безпосередньо пов’язане з розвитком уявлень про людину. З виникненням пізнання з’являється потреба зрозуміти взаємозв’язок душі й розуму. Людину перестає влаштовувати те, що вона просто людина: обмежена, нещасна й смертна істота. Спочатку в міфології, потім у Біблії, у перших пам’ятках філософії та літератури простежується головне прагнення людини — стати більшою від своєї тілесності. Філософські системи давнини концептуалізують це прагнення в поняття «душа». Вона виступає ідеєю посередника між людиною і Богом, духовністю і тілесністю, смертю і безсмертям. Душа є ближчою до людського життя, що вимагає значних зусиль в осягненні її можливостей.

Те, що рухає саме себе, є не що інше, як душа. Вона — гармонія, яка складається з тілесних начал.

Сократ

Розум нєздатен довершити «місію» об'єднання людського з божественним, через це весь тягар переноситься на душу. Власне, уся подальша історія культури є пошуком душевної людини, причому пріоритети періодично змінюються — то вони належать філософії, то релігії, то крапку в їх суперечках намагалася поставити наука.

Філософія Сократа є першою спробою філософського визначення сутності душі, оскільки репрезентує спробу поєднати розум із моральністю («хто розумний, той добрий»). Відкриття людини у філософії Сократа було першим обґрунтуванням душевності, яке орієнтувало на морально-ціннісні самовизначення особистості. Незважаючи на різні трактування, усі сучасні філософські теорії приходять до того, що існування душі є проявом людського «Я».

Сократ відкрив для філософії новий світ, заселений образами душі, світ ідей, світ «духовного». Він перший визначив те, що образ речі у свідомості — не тільки наслідок виявленого відчуття, а й зразок для утворення нових речей, завдяки якому відкривається сфера творчої діяльності людини.

Учення про душу Платона є розвитком міркувань Сократа, який започаткував у філософії мудрість деміурга — мудрість творця, котрий висікає з мармуру ідеальний зразок, статую. У такому контексті душа є тією частиною особистісної реальності, від якої залежить зміст світу духовного (світу ідей) і світу матеріального (світу речей). До першого в Платона належить розумне, або розум, який є «вмістилищем» знання і відповідної йому доброчинності. У межах матеріального світу Платон розрізняє два начала: благородне, яке «схиляється» до розуму, і низьке, що протидіє йому.

Благородне міститься в силі волі, у мужності, низьке — у чуттєвих прагненнях. Усе це становить три форми прояву душевної діяльності, три різновиди її стану: розум, волю, чуттєвість. Ці основні психологічні поняття допомагають визначити реальну долю індивіда. Однак безсмертя визначається тільки через душу.

Отже, безсмертя розуміється не в тілесно-біологічному значенні, а є, по суті, визнанням нескінченності духовного стосовно скінченності тілесного (матеріального) буття. Проблема безсмертя душі в такому випадку вирішується на користь духовного. Його дійсне безсмертя доведене тріумфом культури, і аж ніяк не може бути належним тільки релігії, особливо в її вульгарному розумінні.

М. Врубель. Ангел з кадилом. 1887 р.

У метафізиці Арістотеля душа поділяється на розумну, тваринну і рослинну. Роль утворюючого начала для всього живого належить душі розумній: елементи душі як цілого (розумна і тваринна душі) становлять у людині лише матерію для реалізації властивої їй форми — розуму, духу. Його вплив перетворює нахили на волю, уявлення на пізнання, яке «приєднується» до психічних питань, взаємодіє з усією душевною діяльністю.

Арістотель прагне вивести єдність розуму й душі. Розум є властивою для душі формою, що обумовлює здібності окремої людини в поєднанні з її власним досвідом. Ідеться про індивідуально-особистісні форми прояву розуму як «душевної мудрості», що є спільною для всіх індивідів. Душевний (той, що переживає) розум не народжується і не помирає. Проблема особистого безсмертя вирішується через безсмертя душі, поєднаної з розумом.

У моделі пізнання, яка виникла в епоху Ренесансу і набула розвитку в період Реформації, на перше місце виходять дух і душа. Дух розуміється як ідеальне розуміння життя, як можливість для людини відтворити себе в житті, дізнатися про свій «слід» у світі як індивідуального начала, відтвореного на етичній основі. Дух у такій моделі пізнання розглядається не як абсолют (Бог), а як пошук людиною самої себе, як її вільна душа. Отже, характеристикою духу в цей період виступає душа в її життєвій конкретності.

У новоєвропейській версії пізнавальних відношень душа є засобом бачення цілого, синтезом протилежних начал. На відміну від раціонального мислення, яке роз’єднує реальність на емпіричне й теоретичне, душа дає змогу розглядати пізнання як духовне споглядання, духовне бачення. Це особливе вміння «бачити духом» і земне, і небесне. Душа як здатність до духовного бачення свідчить про шлях осяяння людини вищими ідеями. Якщо в релігійній філософії «осяяння» («світло») могло виходити тільки від Бога, то в просвітницькій моделі пізнання його випромінює душа людини. Тут не тільки просвітлення людини розумом, а й просвітлення самого розуму душею людини.

М. Нестеров. Видіння отроку Варфоломею. Фрагмент. 1889-1890 рр.

Ти не знаєш і десятої частини того, що знає душа. Антихрист має владу викликати душу кожної людини; а душа гуляє по своїй волі, коли засне людина, і літає з архангелами біля Божої світлиці. Але тільки Бог зможе змусити її робити те, що Йому потрібно.

Μ. Гоголь

Науковий раціоналізм уважає душу рудиментом нашої психіки, що залишивши в спадок від «вузьколобих динозаврів».

Звідси вимога науки витіснити «душу» з життя і уявлень людини. Однак таку оцінку можна вважати односторонньо-передчасною. Душа у своїх проявах розкриває перспективи гуманістичної моделі соціально-культурного життя в розмаїтті пізнавального пошуку.

Немає нічого більш похмурого, ніж перспектива втрати «душі». Це означає кінець культури як способу буття людини, оскільки перетворює світ на пастку, «гіперматеріальний простір», у якому неможливо існувати. Світ людини не розкладається на комплекси, силогізми, символи. Він не мислиться тільки в певних конструктах, бо завжди залишається те щось, яке може бути осягнуте й зрозуміле тільки через внутрішнє, душевне бачення. Духовна людина по своїй суті душевна, вона несе величезний тягар культурних цінностей неусвідомлено, не помічаючи його об’єму й ваги. Раціональне знання, попри його необхідність, ніколи не може дати остаточної відповіді на запити життя. Адже в душі залишається, як правило, ряд невирішених проблем. Вони ніколи не дають заспокоїтися допитливому розуму в пошуку особистішої істини.

Увесь тривалий процес розвитку інтелектуального пізнання демонструє суперечливість болісного пошуку душі як способу дійсно людського ставлення до світу людей. Душа ототожнюється .і людяністю. Специфіка душі полягає в тому, що вона відкриває можливості проникнення в найвищі сфери мислення, що і відкриває шлях до істини.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити