Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

Тема 4. ПІЗНАННЯ ТА ЙОГО ОСНОВНІ ФОРМИ

§ 2. Пізнання як ставлення людини до світу

На кожній спіралі пізнання людський розум знову і знову намагається відповісти на запитання: Чи можливе воно? Чи можна в принципі пізнати світ?

У гносеології античного філософа Демокріта всі речі й тіла складаються з найдрібніших частинок — атомів. Від речей відокремлюються тонкі оболонки — eudocu (матеріальні форми речей). Потрапляючи в людину через очі, ейдоси відтворюються на душі, як печатка на м’якому воску. Одночасно розум коректує чуттєві образи. Адже ейдоси по шляху досягнення душі можуть деформуватися. Крім того, розум дає змогу пізнати те, що лежить глибше, що стоїть за враженнями, за чуттєвими образами. Тільки розум здатен побачити невидимі атоми, дати людині розуміння множинності світів. Тому Демокріт ділить пізнання на два види: темне, здійснюване почуттями, і світле, здійснюване розумом.

Д. Теньєр. Алхімік. 1641 р.

• Алхімія — середньовічна наука, яка, незважаючи на помилки, стола предтечею хімії.

Давньогрецькі філософи використовували також антитезу: пізнання за істиною і за думкою. Перше — це те, що дає філософія, яка піднімається над звичайними поглядами неосвічених людей. Друге — це враження і думки натовпу. Демокріт уважав, що за думкою існують різні прості речі, а за істиною — тільки атоми й порожнеча, які внутрішньо становлять основу буття всіх речей.

Проблеми теорії пізнання в досить чіткій формі розробив Арістотель. Його міркування на багато століть визначили розвиток логіки. Праці з логіки були об’єднані в одну, що одержала назву «Органон», тобто інструмент для отримання істинного знання.

У філософії XVII-XVIII ст. гносеологія отримала нові імпульси для розвитку. У праці Ф. Бекона «Новий органон» розробляється вчення про метод пізнання законів природи — індукцію. Основою пізнання він пропонує вважати не авторитети, не схоластичні догми, а дослідно-експериментальне, або емпіричне, вивчення природи.

Емпіричну теорію пізнання Ф. Бекона продовжили англійські філософи Дж. Локк і Т. Гоббс, які виводять усе людське знання з досвіду. Зовнішній досвід обумовлюють відчуття, а внутрішній є результатом об’єднання, зіставлення, абстрагування простих ідей, рефлексій, завдяки чому утворюються більш складні пізнавальні конструкти. Не існує ніяких «вроджених ідей». Душа, розум людини — «чиста дошка» (tabula rasa). Усе пізнання виростає з відчуттів. Це вже — сенсуалізм. (Сенсуалізм (від латин, sensualis — той, хто відчуває) — учення, яке визнає знання достовірними, якщо в їх основі знаходяться відчуття, сприйняття).

Опозицією сенсуалізму став раціоналізм Р. Декарта. Фундаментальний принцип, його теорії пізнання — універсальний сумнів. Які вихідні посилання істинні? Щоб дійти до таких начал, які не можуть бути піддані сумніву, потрібно засумніватися в усьому. Сумніваючись у всьому, неможливо позбутися самого сумніву, який є певного думкою. Отже, мислячий розум, який сумнівається в усьому, існує сам. Звідси висновок, який може бути покладений в основу філософії як вихідний пункт при побудові істинної філософської системи: «Я мислю, отже, я існую».

Усі міркування Р. Декарта стосуються насамперед діяльності розуму. Він стверджує раціоналізм.

Суперечливість сенсуалізму й раціоналізму значною мірою визначила характер філософських досліджень у гносеології XVII і XVIII ст., хоча німецький філософ цього періоду Г. Лейбніц прагнув поєднувати тези раціоналізму з тезами емпіризму й сенсуалізму.

Він висунув ідею створити алфавіт думок, за допомогою якого можна було б класифікувати істини.

Якщо виробити систему знаків для думок (подібно до системи цифр в арифметиці) і використати формули, які визначають істинність або хибність висловлювань (аналогічно алгебраїчним рівнянням), то можна розробити формальну комбінаторику.

Він дає можливості знаходити істини або визначати випадки, коли висловлювання неминуче виявиться хибним. У Г. Лейбніца пізнання отримало форму, яка дає можливість отримати істинне знання формально-логічним шляхом.

Проблема можливості пізнання визначила три основні напрями: оптимізм, скептицизм і агностицизм. Оптимісти стверджують принципову можливість пізнання світу; скептики не заперечують принципового пізнання світу, але висловлюють сумніви щодо достовірності знання; агностики заперечують можливість пізнання.

Ці напрями не потрібно спрощувати. Так агностики вказують на дійсну проблему: предмет у процесі його пізнання неминуче переломлюється крізь призму наших органів чуттів і мислення. Ми отримуємо про нього дані лише в тому вигляді, якого він набув у результаті такого «переломлення». Які ж предмети насправді, ми не знаємо й не можемо знати. До нескінченного світу ми підходимо з індивідуальними формулами, схемами, моделями, поняттями й категоріями, прагнемо вкласти його вічність і нескінченність у наші уявлення. Людина обмежена світом своїх способів пізнання і не в змозі сказати щось достовірне про світ, як він існує сам по собі.

Інакше виглядає агностицизм І. Канта, який висував два положення. Перше: у процесі пізнання ми маємо справу тільки з явищами, а сутність речі залишається нам невідомою. Друге: при спробі вирішення загальнофілософських проблем розум зіштовхується з антиноміями, тобто з можливістю одержання однаково обґрунтованих, але протилежних тверджень. Наприклад, світ є нескінченним і разом із тим — кінечним. «Це свідчить про те, — уважав І. Кант, — що душа, Космос і Бог є такими сферами, які недосяжні науковому пізнанню». Сутність світу, яка не пізнається, філософ визначив спеціальним терміном — «річ у собі».

Не знаю, чим я можу здаватися світу, але сам для себе я є тільки хлопчиком, що грається на морському березі й розважається пошуком різних камінчиків, у той час, як великий океан істини залишається недослідженим.

І. Ньютон

Піррон

• Давньогрецький філософ, засновник скептицизму.

Послідовники агностицизму були не тільки серед філософів, а й серед природознавців. Однак бурхливий розвиток природознавства заперечив підходи агностицизму до вирішення навіть найскладніших наукових і філософських проблем.

Уважати всі наші знання тільки відносними — означає, по суті, визнавати повне свавілля в пізнанні. Це позиція релятивізму. (Релятивізм (від латин, relativus — відносний) — учення про відносність, умовність і суб’єктивність пізнання).

У такому випадку в пізнанні немає нічого відносно постійного, достовірного, отже, не можна вірити ніяким положенням і не можна нічим керуватися в житті. Для повного релятивізму істина повинна бути тільки абсолютною, інакше вона не істина. Релятивісти замінюють правильне положення: «Знання містить момент відносного» помилковим: «Знання завжди тільки відносне». Л. Толстой уважав, що це найбільш шкідливе міркування: «Якщо я не можу всього — отже, я нічого не буду робити».

Скептицизм бере початок у міркуваннях давньогрецьких філософів-софістів — Протагора, Горгія, Продика та ін. Вони були попередниками й сучасниками великих мислителів Сократа і Платона. Великий Арістотель зауважував: «Хто ясно хоче пізнавати, той повинен ґрунтовно сумніватися».





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити