Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ

§ 2. Філософія в структурі осмислення дійсності, духовності та буття людини

Філософське пізнання світу має величезний спектр обсягу, його завдання — зведення всього до думки, яка вирішує суперечність між знанням і предметом. Філософія — це така універсальна діяльність, такий роздум, коли природні, моральні, естетичні й соціальні проблеми розглядаються під кутом зору «остаточної історії світу». Кінцевий сенс світу (історії) є частиною людського покликання, яке робить людину Людиною. Адже людина не є викінченим витвором природи, а невпинно, знову і знову створюється в історії, з участю її самої, її індивідуальних зусиль.

Крім загального способу освоєння дійсності, філософії притаманний пошук основи, субстанції (від латин, substantia — сутність, що лежить в основі). Субстанція дає можливість зводити чуттєву багатоманітність речей та змінність їх властивостей до чогось постійного, такого, що самостійно існує. Це виявляється в прагненні з’ясувати внутрішнє влаштування і розвиток світу через єдине начало. Наприклад, у Платона роль субстанції виконує ідея. Ідея (ейдос) — найвища форма пізнання й мислення, яка не тільки відображає об’єкт, а й спрямована на його перетворення.

Специфіка філософії виявляється в особливій настанові, напрямі мислення, яке починається із сумніву, тобто переосмислення звичних поглядів, традицій та концепцій. Видатні мислителі давнини (Демокріт, Платон, Арістотель та ін.) ставили питання: Що таке буття? Що означає «бути»? Твердження кожного з них водночас було запереченням думки попередника. Усі видатні філософські вчення заперечують одне одне. Таке заперечення може бути абстрактним, догматичним або конкретним, творчим.

Відносність власних знань про світ і про самого себе — найважливіший мотив культурного розвитку особистості, ознака її духовної зрілості. Саме в цьому полягає особливість філософії як спонукального мотиву до мислення. Учитися означає насамперед мислити, ставати творчою людиною, яка керується внутрішньою потребою пізнати навколишній світ і себе. Як вчення про мислення, філософія навчає вміння не дивитися, а бачити. Адже пошук істини — це розкриття внутрішнього світу людини, випробування, напруження інтелектуальних і моральних сил. Тому бачить той, хто може побачити сутність світу, людини, життя.

Платон

• Давньогрецький філософ, учення якого — перша класична форма об'єктивного ідеалізму.

На відміну від повсякденної унітарності й догматизму філософське мислення с принципово плюралістичним, поліфонічним, діалогічним. Філософія передусім навчає мислити, навчає проблемного, творчого підходу до дійсності. М. Гайдеггер, починаючи читання курсу лекцій про мислення, звернувся до студентів з такими словами: «Я буду читати вам курс лекцій про мислення... Я буду мислити перед вами, а ви уважно слухайте, дивіться. Учіться мислити...»

Отже, мислення демонструється як творчий процес (звичайно, сам «демонстратор» при цьому має бути людиною, здатного до творчості). Приблизно так міркував і Сократ, який завдяки вмілому формулюванню запитань демонстрував своїм співрозмовникам невідповідність і суперечність їхніх позицій. Він був переконаний, що мудрості не можна навчити так, як учать ремеслу й майстерності (операції, схеми, навички можна запам’ятати й перейняти). Досвід навчити не може, і різні люди з подібною долею роблять для себе різні висновки. Проте істинну мудрість можна передати близькій людині під час дружнього спілкування. В українській філософії діалогика Сократа називається «софійністю мислення».

Уміння мислити, філософувати завжди викликало підозру та недовіру в так званих освічених людей. Вони розглядають філософію як занадто серйозне й «стомлювальне» заняття, щоб відвести йому вільний час, але разом із тим і не досить серйозне, щоб присвятити робочий час. їм здається, що філософія їх обдурює, позбавляє бездумної впевненості в тому, що вони вважають істинним, правильним. Характерною є закономірність, яка проходить через усю історію філософії: кожен видатний мислитель замість того, щоб будувати наступний щабель певної теорії, починає закладати новий фундамент індивідуального бачення світу. Адже немає таких уявлень, понять, істин, які б не могли викликати заперечень: ті питання, що здавалися вирішеними, знову стають проблемами. Ніщо гак не стимулює активізацію мисленнєвого процесу, як вирішення проблемних ситуацій.

І. Крамськой. Христос в пустелі. 1872 р.

• Картина символізує трагедію людини високої духовності, яка завжди самотня.

Повсякденне мислення відтворює репродуктивну людську діяльність. Вона постійно показує певні еталони, зразки, установлені попередніми положеннями, «тиражує» досягнення цивілізації, щоб зробити їх предметами використання й споживання якомога більшої частини індивідів. Така діяльність реалізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність домінує в нашому повсякденному житті, то вона породжує і відповідний епістемний (від грец. episteme — пізнавальний), тобто схематично-інструктивний стиль мислення. Іншими словами — не творчий, простий, примітивний.

Творча сфера, або продуктивна діяльність, відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі культури. У ній уперше

Реалізуються нові проекти, задуми, цілі та сенс діяльності в цілому, й відповідає творчо-конструктивний — діалогічний, «софійний» стиль мислення. Ядром «софійного» мислення, у якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія. Поліфонізм — розмаїття гармонічно взаємопов’язаних явищ.

Продуктивна й репродуктивна діяльність взаємодоповнюють одна одну. Це стосується і стилів мислення. Проте в конкретні (критичні) моменти людської історії репродуктивність, пересічність починає переважати, торжествувати. Це веде до різкого зростання споживацько-утилітарних акцентів у суспільній свідомості. Вони охоплюють традиційно творчі сфери — науку, мистецтво, філософію. Думку замінює схема, параграф, а мисленнєва діяльність і філософія втрачається в суєті повсякденності. У результаті втрачається і саме поняття «свобода думки», потреба в самостійному мисленні.

Рафаель. Афінська школа. 1509-1511 рр.

Людина в таких умовах жадає лише «ясності» і «чіткості». Проте варто настати кризі (яка руйнує чіткість і ясність), і пересічний індивід в ім’я повернення порядку стає здатним «на все».

Такий індивід, здатний «на все» в ім’я «порядку», відомий з давніх часів.

Це він засуджував на смерть Сократа, погодився на страту Дж. Бруно, улаштовував варварські вогнища для публічного спалення книжок, брав участь у погромах, був сталінською простою радянською людиною», яка на численних мітингах і демонстраціях вимагала смертної кари «найманцям світової буржуазії».

З’ясування відношень філософії і форм духовної культури, політики, ідеології, економіки сприяє розумінню особливостей цих компонентів.

Політика як складова суспільної свідомості формується на межі силових ліній «мислення» (філософії), «прагнення», «волі». На відміну від філософії політика технологічна й прагматична. Отже, політика — практично-духовна сфера, що ґрунтується на теоретичних і постулатах, але підводить під них опредмечення та узгоджений modus vivendi (від латин, спосіб життя) — баланс пристрасті й здорового глузду, творчого пориву й мудрості, імпульсу та доцільності.

Представник сфери ідей — учений, філософ, теолог, художник — ідеаліст, «запрограмований» на розумові символи. Політик, матеріалізуючи здатність до перетворювального впливу, — реаліст, який рухається в площині конкретних дій. Кредо теоретика: основа світу — духовна спільність людей, які консолідуються для спільного творення образу світу. Кредо політика: основа світу — прагматична спільність людей, які консолідуються для загального творення конкретного світу.

Політика завжди пов’язана з владою. Тому роль філософії в про• цесі взаємодії з політикою полягає в спрямуванні її на забезпечення більш вільних, юридично й морально закріплених норм спільного буття людей, у наданні людині цивілізаційних прав, свобод, гарантій і можливостей брати участь у вирішенні своєї долі і долі нації, країни, світу. У цьому аспекті політика як практично-духовна сфера має зосереджуватися на балансуванні, регуляції, оптимізації інтересів, спонукати всі види людської активності. Політика, укорінена в природі людини як суспільної істоти, повинна здійснюватися шляхом упорядкування (координації і субординації) соціальних взаємодій через урахування всіх інтересів.

Спалення книжок у Німеччині. 1933 р.

• Мудрість і знання завжди викликали злість і ненависть у невігласів і неуків.

Культура має важливе значення в духовному відтворенні індивідом власної сутності. Особливу роль при цьому відіграє філософія. Інтерпретуючи духовний досвід попередніх поколінь, з’ясовуючи й осмислюючи проблеми, які продукує культура в цілому, філософія своїми творчими узагальненнями надає можливість усвідомлення сьогодення, спрямовує людину на формування себе як особистості.

Культурна компонента філософії — це діяльність щодо створення всезагальних ідеальних зразків (парадигм) предметної діяльності, норм і принципів людського співжиття та спілкування. Сама філософія є специфічним відгалуженням культури, яке виросло з її більш давніх коренів (міфології, релігії, мистецтва тощо). Завдяки культурі здійснюється виокремлення ідеального як сфери морально-духовного. Ідеальні за формою результати й види діяльності історично одиничні, конкретні, оскільки вони створюються неповторними особистостями. Такі результати з’являються в специфічні історичні епохи й контексті життя певних країн і націй. Однак за своїм змістом ідеальні, духовно-моральні надбання культури можуть бути внутрішньою потребою будь-якого індивіда й народу, які їх осмислили, освоїли, використали, перетворили для подальших предметних дій або для морального збагачення, естетичної насолоди. Безцінність культури полягає і в тому, що вона містить немовби спресований, вільний від спроб і помилок досвід людства. У духовній єдності з філософією культура забезпечує для цивілізації темпи, динаміку перетворень. Вона створює можливості узгоджувати й пов’язувати в загальнолюдське ціле розвиток індивідів, поколінь і народів.

Особливе значення має вирішення проблем взаємозв’язку філософії та економіки. Людська цивілізація іде шляхом усе більш складного розподілу та інтеграції праці, створення сукупного матеріального та духовного виробництва, спрямованого на поступальний розвиток товарного виробництва й обміну. Товарно- грошові відносини, як і всі винаходи цивілізації, мають суперечності. Однак містять і стимули для плідної взаємодії людей, для висококваліфікованої праці, підвищення її ефективності, якості, для розгортання ініціативи, творчості людей. Не можна забувати, що злет культури в Стародавній Греції значною мірою був підготовлений існуванням товарного ринку в країнах Середземномор’я та інтенсивною торгівлею між ними. Нині прикладом такого злету є Японія, Південна Корея, Австралія тощо.

Рефлексія — це набута свідомістю здатність зосередитися на самій собі й оволодіти собою як предметом, який має свою специфічну стійкість і своє специфічне значення, — здатність уже не просто пізнавати, а пізнавати самого себе, не просто знати, а знати, що знаєш.

П. Тейяр де Шарден

Проте коли в певні історичні періоди дискредитована ідеологією філософія (наприклад, марксизм) руйнує історичні корені цивілізаційного ринку, починається деформація економічних відносин, а разом із ними політики, духовно-культурної сфери у формах, що суперечать їх сутності. Чим більше філософія звільнена від ідеологічної заангажованості, з властивим для неї поліфонізмом, діалогічністю, гуманістичною спрямованістю, тим більше вона звільняє людину від догм, робить її мислення здатним до продуктивної, творчої діяльності. Як наслідок, економіка отримує всі можливості для свого інтенсивного розвитку, а разом із цим для розвитку цивілізації, цивілізованості та культури.

Філософія завжди виступає в єдності з ідеєю гуманізму. На думку І. Канта, філософія повинна визначити, обґрунтувати, що потрібно зробити, щоб стати людиною. Кожна філософська система як у минулому, так і нині орієнтована на втілення гуманістичних цінностей у суспільне життя. Досягнути повного втілення гуманізму стосовно забезпечення якихось «стерильних» умов буття людини є ідеалом. У сучасних філософських течіях знаходять своє вираження нові гуманістичні ідеї. їх сенс полягає у відмові від раціоналістичного способу мислення, яке нав’язувало людині певний універсальний алгоритм буття, змушувало її ставити перед собою завищені вимоги, часто несумісні з позитивно спрямованою перетворювальною активністю. Як правило, це концепції екзистенціального спрямування. їх сутність полягає в «суб’єктивному гуманізмі» — у твердженні, що людина може стати всім, чим забажає. Оптимістичне звучання цієї ідеї не вирішує проблеми. Адже гуманізм полягає не в тому, щоб робити довільний вибір, орієнтований лише на максимальний розвиток творчого потенціалу суб’єкта, а в тому, щоб більш повно реалізувати творчий потенціал кожної людини в суспільно значимій творчості. Тільки тоді можна досягнути вищого сенсу, який протистоїть абсурду.

Іммануїл Кант

• Засновник німецької класичної філософії, розробник теорії вчення про людину як мету пізнання і діяльності.

Ідея гуманізму досить багатогранна. Без сумніву, гуманізм передбачає турботу про конкретну людину, прагнення суспільства створити умови для реалізації її можливостей щодо задоволення потреб. Однак перед суспільством завжди поставатимуть складні проблеми практичного й морального характеру, вирішення яких буде пов’язане з власними зусиллями людства, а не з турботою про нього певних суспільних структур. Гуманістична функція філософії полягає в реалізації історично виявлених смислів. Це — гарантії основних прав людини як умова збереження гуманних основ її буття; підтримка всіх можливих уявлень певного суспільства про справедливість; формування соціальних, духовних і моральних якостей, які дають змогу особистості самореалізуватися.

Філософія як специфічний феномен духовної культури виникла в VII—VI ст. до н. е. Саме там, в архаїчних структурах стихійного світогляду, формувалися ті характерні моменти та особливості, що згодом стали відмітними рисами філософської форми суспільної свідомості. Отже, філософія своїм походженням і специфікою свого існування найтісніше пов’язана зі світоглядом, вона є своєрідною формою його існування.

Будь-яка філософська система є світоглядним знанням, але не кожний світогляд є філософією. Поняття «світогляд» ширше від поняття «філософія». Подібно до того, як поняття «людина» передбачає, наприклад, не тільки українця, а й француза, китайця чи італійця, так і поняття «світогляд» не можна звести тільки до філософії. Воно включає інші види світогляду — міфологічний, релігійний тощо. Ціннісний характер світоглядного знання визначає поєднання в ньому інтелектуально-розумової компоненти з почуттєво-емоційною. Світогляд — це своєрідна цілісність знання і цінностей, розуму й почуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої недосконалості. Світогляд — це систематизований комплекс уявлень, оцінок, установ. Вони забезпечують цілісне бачення та розуміння світу й місця її ньому людини разом із життєвими позиціями, програмами та іншими складовими поведінки, активного діяння взагалі. Світогляд інтегрує пізнавальну й спонукально-активну настанову людської життєдіяльності. Філософія є найвищим рівнем і видом світогляду, його теоретичним оформленням.

К. Блох. Нагірна проповідь. 1890 р.

• На картині зображено, як у християнських проповідях утілена вища мудрість — любов до людини.

На різноманітних рівнях світогляд допомагає здійснювати успішне функціонування специфічно людської життєдіяльності. І; і ступенем загальності існує світогляд особистості, груповий, професійний, національний світогляд, загальнолюдські світоглядні настанови. Стосовно ступеня історичного розвитку можна визначити античний, ренесансний світогляд, а щодо ступеня теоретичної «зрілості» — стихійно-повсякденний, «житейський» і теоретичний філософський світогляд.

Передумовою філософського світогляду є міфологія і релігія. Виникнення філософії, її становлення пов’язані з особливостями історично найдавнішої світоглядної форми, яка, по суті, була ровесницею людської історії — міфології (від грецьк. mythos — слово, сказання). Це первісна світоглядна форма покликана забезпечити нелегкі умови існування на перших щаблях історичного буття. Як початкова світоглядна форма, міфологія містила в зародковому вигляді всі наступні форми суспільної свідомості — релігію, мистецтво, мораль тощо, у тому числі й філософію. «Розмитість» меж між індивідом і колективом знаходила світоглядне відображення в розмежуванні образу й реальності, думки і дії, предмета і слова. Для первісної міфології характерне іносказання, яке повинне було позбавити від появи реального звіра або страшної істоти. Наприклад, у «Лісовій пісні» Лесі Українки фантастичні істоти позначені як «Той, що в скалі сидить», «Той, хто греблі рве» тощо. Первісні міфи не розповідали, а колективно «переживалися», «відтворювалися», «програвалися» в колективних містеріях-діяннях. Первісна міфологія була реально діяльною, емоційно-життєвою.

Вона фактично ототожнювала образ-слово із самою реальністю.

З розвитком суспільного буття через міф, тобто сказання, людина намагається відповісти на такі глобальні питання, як поява, упорядкування світу в цілому, виникнення тваринного світу, явищ природи.

Значну частину міфологічних поглядів і спорюють космологічні уявлення, питання народження і смерті, сказання про досягнення людей: отримання вогню, винайдення ремесел, розвиток землеробства. Світопорядок у міфі тлумачився як єдність людини і космосу, вона «розчинялася» у природі, зливалася з нею як її невід’ємна складова.

Відтворюючи себе минулу й створюючи себе майбутню, людина починає глибше й вірніше відчувати не тільки своє сьогоднішнє «Я», а й саме життя.

X. Ортега-і-Гассет

• Основний принцип розгляду світоглядних питань у міфології — генетичний. Тобто проблема початку світу, походження природних і суспільних явищ вирішувалася через розповідь про те, хто кого народив. Розповідаючи про минуле, пояснюючи сучасне й пророкуючи майбутнє, міф забезпечував духовний зв’язок поколінь. Він був необхідною формою орієнтації (адже завдяки йому світ ставав зрозумілим), здавався правдивою реальністю, яка заслуговувала абсолютної довіри. Відповідаючи традиційному (наявному) стану речей, як єдино можливому й тому гармонійному «порядку» буття, міфи утверджували в суспільстві систему цінностей. Вони сформували певні норми поведінки, стабілізували суспільне життя.

Неухильний розвиток суспільного життя приводить до втрати первісною міфологією свого сенсу. Вона ставала вже нездатною світоглядно забезпечити ефективне функціонування нових форм співіснування, що розвинулися на руїнах первісного роду. Міф - «слово», «розповідь» протиставляють логосу, первісне значення якого також «слово», «мова», а з VII VI ст. до н. е. — здатність до мислення, розум. Відбувається процес формування автономних форм суспільної свідомості, що становили колись (у міфології) синкретичну цілісність. Ними є насамперед релігія і філософія.

Юпітер. Рим. І ст.

• Головний бог античного Риму, який символізує силу і мудрість влади.

Релігія (від латин, religio — побожність) на ранніх стадіях розвитку суспільства становить одне ціле з міфологією. Однак щодо змістовної сторони (з точки зору світоглядних конструкцій) є відокремленою, відмінною. Специфіка релігійного світогляду полягає в тому, що він виходить із принципу монізму (від грецьк. monos — один). Основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, спрямованих на встановлення певних відносин із надприродним. Кожний міф стає релігійним тією мірою, у якій входить у культову систему як її змістовна сторона.

• Певною мірою релігія пов’язана з магією, яка поєднує те, що реально не поєднується, — предмет, його зображення чи ім’я. Зв’язок між магічною дією і магічним заклинанням є безпосереднім, тоді як у релігії (між молитвою і релігійним обрядом) він залежить від сили видуманої, надприродної особистості, яка може як прийняти, так і не прийняти молитву. У релігії магія відіграє допоміжну роль.

У багатьох ситуаціях релігія відіграє позитивну роль. Адже її основне завдання полягає в тому, щоб допомогти людині подолати історично мінливі, відносні аспекти її буття й досягти абсолютного, вічного в єднанні з ідеальною істотою — Богом. У духовно-моральному аспекті релігія здійснює очищення людини від негативних явищ повсякденності. Вона намагається утвердити принципи Добра і Краси людської душі. Отже, релігія надає сенсу, значення й сталості людському буттю, допомагає перебороти життєві труднощі та йти шляхом постійного вдосконалення.

Успадкувавши від міфології і релігії їх світоглядний характер, а також весь обсяг позитивного знання, філософія разом із тим вирішує свої проблеми під іншими кутом зору, а саме з позицій раціональної оцінки (з позицій розуму). Як теоретично сформований світогляд, система загальних поглядів на світ у цілому, що передбачає існування різноманітних форм самовизначення людини, філософія є формою знання і має впорядкований характер. Це суттєво зближує філософію і науку. Існують принаймні три аспекти щодо інтерпретації питання про співвідношення філософії і науки.

• Перший аспект: не можна заперечувати наукового характеру філософії взагалі як одного з грандіозних проявів людського знання і культури. Якщо розглядати філософію не тільки стосовно конкретних концепцій, а й з позицій історії, то можна виявити спадкоємність розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату й логіки дослідження. Ще Арістотель виокремив із свого вчення логіку — науку про правильне мислення; психологію — науку про душу; етику — науку про моральне вдосконалення; метафізику — власне філософію. Він уважав метафізику (філософію) «царицею всіх наук», що було зумовлено вищим рівнем її розвитку (на той час) порівняно з іншими науками. Г. Гегель розглядав філософію насамперед із точки зору «науки логіки».

Джаванні дi Паоло. Створення світу та вигнання з раю. Близько 1445 р.

• Висновки, одержані у філософії, слугують не тільки засобом отримання наукового знання, а й самі входять у зміст науки. Не випадково багато відомих учених у галузі конкретних наук є видатними представниками філософської думки. Досить назвати імена Піфагора, Арістотеля, Бруно, Коперника, Декарта, Паскаля, Лейбніца, Фрейда, Рассела, Ейнштейна, Вернадського і багатьох інших. Філософія має свою специфічну мову і свій категоріальний апарат. Вона здійснює науковий пошук і вже завдяки цьому має науковий характер.

• Другий аспект — взаємодія філософії і конкретних наук. Сучасна філософія вже не може претендувати на роль «науки наук», містити всі знання. З XVI ст. наука виокремилася в самостійний соціальний інститут. Відбувається диференціація конкретних наук, які освоюють окремі аспекти розвитку природи й суспільства, використовуючи емпіричні методи дослідження. Філософія вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні цілісної картини світу. Її основним методом виступає теоретичне мислення, що спирається на досягнення конкретних наук. У цьому виявляється її специфіка як форми універсального теоретичного світогляду, оскільки вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття.

Великі відкриття в конкретних науках сприяли інтенсивному розвитку філософії. Досить згадати про величезний вплив, який справили успіхи природознавства в Новий час або наприкінці XIX — на початку XX ст. на розвиток філософського знання. Разом із тим і філософія впливає на розвиток конкретних наук, причому як позитивно, так і негативно. Філософський світогляд так чи інакше впливає на позицію вченого, а отже, на його ставлення до необхідності розвитку тієї чи іншої конкретної галузі знання (наприклад, ядерної фізики, євгеніки, генетики, кібернетики тощо).

Арістотель

• Великий давньогрецький філософ-енциклопедист.

Я визнаю філософію як пізнання Універсуму, і необхідно розуміти під цим цілісну систему розумової діяльності, у якій регулярно проводиться наближення до абсолютного знання.

X. Ортега-і-Гассет

• Третій аспект — філософія і позанаукове знання, під яким розуміється паранаука (антинаука, «альтернативна наука»), магія тощо. Позиція світоглядного плюралізму, нейтральності наукового світогляду щодо псевдонауки веде до інтелектуального анархізму, що може призвести до виникнення марновірства та забобонів.

Найбільший вплив паранаука має саме в критичні моменти розвитку суспільства та індивіда. І ф пов’язано з тим, що паранаука дійсно виконує певну психо- та інтелектуально-теоретичну функцію, слугує певним засобом адаптації до життя в період соціальної та індивідуальної нестабільності. Адже у важку хвилину завжди простіше звернутися до астролога, чаклуна, оскільки це звільняє від необхідності робити свій власний, іноді важкий вибір, від відповідальності й відносно легко забезпечує душевний комфорт. Індивід боїться залишатися сам на сам із безкомпромісними науковими висновками.

• Загальнокультурне значення й просвітницька функція філософії несумісні з тими псевдонауковими теоріями, з якими стикається сучасна людина. Ігнорування наукового світорозуміння може призвести до небезпечних соціальних наслідків, особливо коли паранаука вступає в союз із політичною владою.

Величні інтереси людської культури вимагають утворення строго наукової філософії; разом з тим, якщо філософський переворот у наш час повинен мати свої права, то він повинен бути одухотворений прагненням до нового обґрунтування філософії в значенні строгої науки. Це прагнення зовсім не чуже для сучасності.

Е. Гуссерль

Міколай Коперник

• Відомий польський учений-мислитель, відкривач геліоцентричної системи, здійснив кардинальний переворот у світогляді.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити