Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

Тема 4. ПІЗНАННЯ ТА ЙОГО ОСНОВНІ ФОРМИ

§ 7. Проблема істини у філософії

Істина — це мета пізнання і сенс людської життєдіяльності. Істина є велике слово і велика справа. Пізнання істини стимулює самодостатність і повноцінність особистості, однаково далекої як від наївного оптимізму, так і невтішного песимізму. Вирішенню питання пізнання істини сприяє вироблення поняття про різні прояви її існування.

Істина як форма людського знання не може виникнути безвідносно до суб’єкта, який визначає міру її доказовості. Акти обґрунтованого знання супроводжуються переживанням суб’єктивної впевненості в його достовірності. Що надає смислу розподілу між теорією і сліпим забобоном. Тому теоретичне осягнення стає фіксуючим істину знанням лише у зв’язку зі всім ходом людського пізнання, тобто перетворюючись і втілюючись у доказову систему суб’єктивних поглядів, що пройшла культурно-історичну апробацію (перевірку).

X. Мейденс. Древо пізнання добра і зла. 2003 р.

Цей великий світ існує незалежно від нас, людей, і стоїть перед нами як величезна, вічна загадка, досяжна, однак, нашому сприйняттю і нашому розуму.

А. Ейнштейн

Умовою існування знання є тексти — підручники, огляди, монографії, мемуари тощо. Однак сам текст знання не містить.

Знання — не в тексті, а у взаємодії (засвоєнні й присвоєнні) суб’єкта зі змістом тексту в процесі його дешифрування та інтерпретації. Істина є властивістю такого знання.

Концептуалізація істини як відповідності знання реальності наділяє її принциповими властивостями.

Об’єктивність. Об’єктивна істина є незалежний пізнавальний зміст від людини й людства. За формою істина суб’єктивна: вона — властивість людського знання. За змістом істина об’єктивна, оскільки не залежить від свавілля свідомості, вона визначена відображеним у ньому матеріальним світом. Об’єктивність істини повідомляє знанню ідею об’єктивної реальності, без чого знання — ілюзорна, умовно значима конструкція.

Абсолютність. Абсолютність істини полягає в її повноті, безумовності, належності їй незалежно від суб’єкта пізнавального змісту, який зберігається й відтворюється в ході прогресу знання. Як би не змінювалася наука, незмінним залишається початок пізнання. Від абсолютної істини потрібно відрізняти «вічну істину», яка означає незмінність істини, її справедливість для всіх часів і умов.

Відносність істини полягає в її неповноті, умовності, приблизності, незавершеності, у входженні в неї суб’єктивно значимих компонентів. Вони постійно усуваються із знання як несумісні з природою речей. З одного боку, відбувається нагромадження істини в пізнанні (науці), а з іншого — виникає той масив знання, який відносять уже не до актуального пізнання, а до його історії. Переосмислення змісту історії науки виявляє, що в нього можна внести відповідні уточнення й поправки.

«Я, — сказав Агафон, — не в силах сперечатися з тобою, Сократе. Нехай буде по-твоєму». — «Ні, дорогий мій, Агафоне, ти не в силах сперечатися з істиною, а сперечатися із Сократом — справа нехитра».

М. Мушачі. Христос перед Пілатом. 1881 р.

• Картина зображує біблійний епізод, коли Пілат запитує Ісуса Христа, що є істина.

Процесуальність визначається взаємодією абсолютності та відносності істини, зводиться до того, що істина є динамічна якість пізнання. Вона виникає як незалежний підсумок окремих суб’єктивних пізнавальних актів, що здійснюються людством у заданих умовах.

Конкретність. Виконує нормативну функцію, зобов’язує приймати до уваги реальні соціально-історичні, матеріально-практичні передумови, виміри формування і виробництва змісту пізнання. Природа конкретності істини передається тезою: абстрактної, незмінної, раз і назавжди даної, справедливої для будь-яких ситуацій істини немає; істина завжди конкретна, оскільки отримана суб’єктом у певних умовах, характеризується триєдністю: місця, часу, дії.

Несуперечність. Суперечливі системи, як правило, позбавлені пізнавальної (евристичної) цінності. Тому істина в реальній формі фіксується несуперечливим чином. Тобто істина повинна бути такою цілісністю, у якій немає різних, суперечливих, багатозначних позицій. Вона має сприйматись як зрозуміла очевидність.

Істина як екзистенція. Раціональна, об’єктивна істина має незалежний від суб’єкта об’єктивний зміст. Екзистенційна істина співвідноситься зі співмірним стосовно людини «буттям для нас». Тому вона має суб’єктивно значимий зміст. Істина першого роду передає належність до реальності, а другого — до життєвої повноти. Якщо істина науки виправдовує себе перед мисленням, то істина життя знаходить своє виправдання не тільки в думці, а і в почутті.

Мудрець не може обмежитися вивченням природи та істини; він повинен насмілитися висловити останню в інтересах невеликого кола осіб, які хочуть і вміють мислити. Адже іншим, які по добрій волі є рабами забобонів, так само неможливо осягнути істину, як жабам навчитися літати.

Ж. Ламетрі

Багато в чому вона — продукт інтуїції, передчуття, що має у своїй основі внутрішню природу речей. Істина науки — прагматична; істина життя — одухотворена й одушевлена.

Цінність наукової істини у фундаментальності; цінність істини життя в духовному піднесенні, здатності бути співзвучною питанням людського існування. Істини науки позачасові, вони підводяться під типологію «скрізь — завжди»; істини життя ситуаційні, пов’язані через поняття «тут — тепер» індивідуальними контекстами.

У наш час екзистенційні істини мають тенденцію реалізовуватися як загальнолюдський, планетарний феномен з обов’язковим ігноруванням групових, класових, партійних прихильностей. Вони універсальні, оскільки не задовольняються роллю другорядних одиниць знання, а уособлюються як духовний базис, над яким надбудовується все інше. Екзистенційні істини — зосередження гуманістичних цінностей.

Критерії істини. Єдиним і остаточним інструментом виявлення істинності знання є практика, під якою розуміють матеріально-чуттєву діяльність із перетворення об’єктивної реальності й природної, соціальної. Як єдність суб’єктивного й об’єктивного, практика за формою визначається діяльним, активним началом, що йде від суб’єкта, а за змістом вона чуттєво-матеріальна, «безпосередньо-відчутна», об’єктивно результативна.

Практика здійснюється на основі знання, ідеального плану, програми дії. Водночас вона як предметна, предметно-матеріальна діяльність реалізується за законами об’єктивного світу. Тому сутність справи полягає в тому, що на практиці предмети абстрактної сфери (поняття, ідеї, теорії і т. д.) одержують чуттєву, безпосередньо дійсну форму вираження, стають «буттям для себе». Вони перестають бути властивостями суб’єктивного духу, отримують незалежний від суб’єкта об’єктивний статус.

До основних форм практики у сфері пізнання належать: науковий досвід, різного роду експериментування, досвід соціального будівництва, досвід історії суспільства тощо. У всіх цих випадках практика є дієвим засобом установлення істинності (науковості). Практика відіграє роль критерію науковості, бо є єдиним і остаточним критерієм істинності знання, яке стає наукою.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити