Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

Тема 6. ФІЛОСОФІЯ ЕКОНОМІКИ

§ 4. Поняття «власність»

Власність — це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу володіння ними об’єктів і предметів дійсності. Це передусім засоби виробництва, що породжують право користування й розпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування.

У широкому значенні власність — це створення соціального середовища, у якому функціонує суспільне виробництво. Конкретно власність визначає: умови поєднання робітника із засобами виробництва; відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва; умови розпорядження й використання факторів виробництва; володіння предметами й об’єктами приватного життя.

Власність визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне життя соціальних груп людей і відносини між ними. Вона становить основу всіх економічних відносин суспільства та визначає їх сутність.

У процесі історичного розвитку суспільства склалися два основних типи власності: суспільна і приватна. Тривала еволюція форм власності відображає таку тенденцію: на перших етапах свого розвитку людство використовує колективні (суспільні) форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Приватна власність на засоби виробництва породила право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці. Це привело до їх економічного відокремлення один від одного й від суспільного виробництва. У поєднанні із суспільним поділом праці це стало вирішальною умовою для формування ринкової економіки.

Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, збільшення населення на планеті та збільшення його потреб призвело до появи нових проблем економічного, екологічного й суспільного характеру.

Виявилося, що сама по собі приватна власність не спроможна вирішити ці проблеми.

У зв’язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності. Вони передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж більш суспільного характеру. Тобто починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. У перспективі, на основі подальшого розвитку науково- технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації може сформуватися оновлений тип усуспільненої власності — загальнонародна власність.

Власність повинна бути спільною тільки у відносному значенні, а взагалі — приватною. Адже коли турбота про неї буде поділена між різними людьми, серед них зникнуть взаємні докори; якщо навпаки, то вийде велика вигода, поскільки кожний буде старанно відноситися до того, що йому належить.

Арістотель

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна визначити два основних види цієї власності: власність народу в цілому (земля, заповідники тощо); власність окремих колективів.

Реальними формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт, належать окремим, приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності — трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність заснована на праці власника або членів його сім’ї. Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник є однією особою, якій належить вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність заснована на використанні найманої (чужої) праці. Власник і робітник — це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва. Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

На сучасному етапі людство у своєму розвитку вступило у фазу високого рівня добробуту. Він може підтримуватися й зростати лише за умови розвитку самостійності, підвищення відповідальності, активної участі в прийнятті рішень і зацікавленості в результатах праці безпосередніх працівників як головного фактору виробництва. Це об’єктивно вимагає передачі хоча б частини прав власника найманим працівникам, перетворення їх на співвласників і співуправителів виробництва. Тобто необхідно подолати те відокремлення працівника від засобів виробництва, яке породжує приватна власність, знецінюючи матеріальні стимули до ефективної праці.

Г. Курбе.

Портрет П.-Ж. Прудока. 1853 р.

Зробити це можна шляхом персоніфікації власності, тобто розсередження її серед усіх працівників.

Ця позиція знаходить практичне втілення в країнах Заходу у величезній різноманітності форм участі трудящих у прибутках.

Можна визначити такі основі форми:

1. Усі наймані працівники фірми є співвласниками й повністю здійснюють контроль над управлінням фірмою.

2. Наймані працівники володіють більшою частиною капіталу й здійснюють контроль над ним.

3. Наймані працівники володіють меншою частиною капіталу фірми, рамки контролю й участі в управлінні мінімальні.

Широке поширення отримала інша форма власності найманих працівників — власність, пов’язана з пенсійними й страховими фондами. У сучасних умовах відбувається дезінтеграція прав власності. Це означає, що право володіння, розпорядження й користування, що раніше належало одній особі, тепер розподіляється за функціональною ознакою між широким колом осіб. Кожна з них тією чи іншою мірою стає причетною до використання спільного капіталу. Це відбувається у вигляді широкого поширення власності: акціонерної, пайової, партнерської, кооперативної тощо. Цей процес у своїй основі має загальну тенденцію до усуспільнення виробництва, що зумовлено розвитком продуктивних сил.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити