Підручник Філософія 11 клас - Кремень В. Г. - Грамота 2012 рік

Тема 8. ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

§ 4. Поняття «культура» і «цивілізація»

Слово культура — одне з найпопулярніших у роздумах про вічні людські проблеми. Вивченням культури займаються багато наук — історія, археологія, соціологія, етнографія, мистецтвознавство, антропологія та ін. Усі вони стверджують, що поняття «культура» похідне від латинського culture («обробіток», «догляд», «розвиток») і спочатку означало в Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба.

Надалі це слово почало вживатися і в іншому, переносному значенні — «освіченість», «вихованість». Цицерон у своїх працях використовував поняття «культура душі». Зокрема, він уважав, що філософія є «культурою розуму». За Цицероном, філософія є культурою, оскільки, як і у випадку із землеробством, «обробляє розум» для його кращої продуктивності. Тут проглядається важлива думка, що культура, з одного боку, є діяльністю з перетворення природи на благо людини (землеробство), а з іншого — засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Культура розвиває людину, і в цьому полягає її головна функція.

Широковживаним поняття «культура» стає в епоху Просвітництва. Воно тлумачиться як породжене людською діяльністю перетворення природи й одночасно як вищий вияв людського буття, пов’язаний насамперед із людським духом. Саме у філософів-просвітителів з’являється ідея протиставлення «культура» — «природа». Поняттям «культура» у той час позначалися всі досягнення духовної діяльності людей, насамперед наукові знання, мистецтво, моральна досконалість, і все те, що називали годі освіченістю.

Наприкінці XIX — XX ст. більшість видатних мислителів наголошує на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу й життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Культура — це сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства. Вони виражають рівень його історичного розвитку, утілюються в повсякденній діяльності людини, відображаються в її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

Культура заснована на аристократичному принципі, на принципі якісного відбору. Творчість культури в усіх сферах прагне до досконалості.

М. Бердяєв

У вужчому розумінні культура — це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює систему освіти, виховання, духовної творчості, а також діяльність тих установ і організацій, які забезпечують зазначені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, творчі спілки тощо.

Нарешті, поняттям «культура» часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань й діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо.

Важливим і принциповим питанням розуміння культури є осягнення її сутності як феномену суспільного життя, визнання основним джерелом походження культури суспільно корисної праці. Завдяки їй людина перетворює природу й саму себе, утверджує свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає в ньому всі життєві процеси.

Культурою в такому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, усе, що ввійшло в практику як загальнолюдське надбання та сприяє утвердженню й вияву людського в людині та суспільстві. Культура є створеною людиною другою природою, своєрідною надбудовою над першою, «живою природою». Вона є фактично створеним людиною світом, у якому тільки й може здійснюватися життя особистості.

Отже, культура є ціннісними надбаннями, створеними людством у процесі його історичного розвитку, а також процесом засвоєння і створення нових цінностей для людини й суспільства. Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів створення й уміння Використовувати їх для подальшого прогресу людства, передавати від покоління до покоління є культурою.

Однак культура — це не просто будь- яка цінність, а тільки та, яка стає надбанням людини й суспільства. Однак це таке надбання, що є дієвим у соціумі, має значення для людини.

В образі культури постає особливий спосіб людського буття у світі, який є творцем вищих духовних цінностей та матеріальних форм їхнього втілення. Отже, культура як сфера соціального буття перетворює сутнісні сили (основні здатності) людини на те, що ми називаємо мудрим розумом, благими почуттями, сильною і відповідальною волею, добром, правдою, красою, любов’ю, вірою, надією тощо. Саме завдяки окультуренню сутнісних сил людини з’явилися художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення й освіта, результати матеріального виробництва й мораль, поетична творчість і вихована людина, здатна до творчості й спілкування.

Лише через здійснення великих цілей людина виявляє в собі великий характер, який робить її маяком для інших.

Г. В. Ф. Гегель

Найвагомішим аргументом на користь визначення поняття «культура» як ціннісного надбання є визнання самою людиною себе як найбільшої цінності та єдиної істоти, яка здатна гармонійно жити і творити у світі. Отже, культура — це ціннісний вимір самодостатності людини.

Разом із традиційною фактом сьогодення є масова культура. Це те, що в дійсності не можна вважати культурою в ціннісному вимірі. Масова культура поширює інший спосіб, стиль життя. Сприяє цьому те, що функціонування масової культури ґрунтується на індустрії розваг і засобах масової інформації. Масова культура перетворюється на особливу надпотужну продуктивну силу суспільства. Свідченням цього є, наприклад, бурхливий розвиток шоу-бізнесу в усьому світі. На сьогодні прибутки від шоу-бізнесу за своїми масштабами перевищують навіть доходи провідних галузей промисловості.

Масова культура є своєрідним запереченням культури як ціннісного виміру самодостатності людини. Це своєрідне заперечення високої культури породжує позитивний і негативний виміри масової культури. Негативний зміст словосполучення «масова культура» полягає в тому, що культура пристосовується до примітивних смаків відсталих прошарків населення. Вона спрощується й деформується, опускається до рівня примітивізму; народу, який стає масою, підноситься щось сіре або навіть безглузде. Позитивним є те, що масовість культури — це не обов’язково її низький рівень, розрахований тільки на примітивно мислячих. Це своєрідний ринок мистецтв, який стверджує пріоритет високої культури.

Виходячи з людинотворчої сутності культури, визначають такі її основні функції: пізнавальну, прогностичну, інтегративну, комунікативну, ціннісно-орієнтаційну, освітньо-виховну та функцію соціальної пам’яті.

Є у світі величезна сила, яка рухається паралельно до сили смерті й примусу, що має впевненість, і ім'я їй — культура.

А. Камю

Пізнавальна функція здійснюється здебільшого у двох основних формах: як безпосередній процес осягнення світу шляхом узагальнення й систематизації досвіду та набутого знання; як процес цілеспрямованого, спеціалізованого, професійного здобуття знань.

Формування уявлень про майбутнє — так можна визначити головну мету прогностичної функції культури. Вона вказує, чого потрібно прагнути людині в практичній та культуро-творчій діяльності, щоб ця діяльність відповідала її природі, покликанню й призначенню.

Усвідомлюючи дійсність, історію та майбутнє, власні потреби й інтереси, люди об’єднуються навколо тих чи інших ідей, поглядів, ідеалів, переконань, сенсів. У цьому разі культура виконує інтегративну функцію, що є процесом єднання людей.

Спілкування завдяки культурі утверджує її комунікативну функцію. Культура, уключаючи ціннісно-нормативну систему, виконує також функцію ціннісної орієнтації та регуляції поведінки й діяльності людей у соціумі. Вона викристалізовує норми й цінності, мотиви й орієнтації, зберігає, пропонує, а нерідко й нав’язує їх індивідам як шаблони та еталони, регулюючи тим самим поведінку і діяльність людей.

Разом із поняттям «культура» використовується поняття «цивілізація». Цей термін пов’язаний із такими латинськими поняттями, як civiles — громадянський, civis — громадянин, civitas — громадянське суспільство. На противагу зазначеним поняттям, що ввійшли в культурний обіг Стародавнього Риму ще в II ст. до н. е., категорія «цивілізація» — продукт зовсім іншого філософського виміру. У західноєвропейській філософії та історії проблема цивілізації посідає одне з чільних місць наприкінці XVIII ст. Це вплинуло на розгляд цивілізаційної проблематики. До початку XX ст. поняття «цивілізація» застосовувалося для позначення особливостей розвитку європейського суспільства. Вони тлумачились як переваги, протиставлялись «недолікам» і рівню розвитку інших країн і народів, через що їм відмовляли в «цивілізованості».

Із середини XX ст. у зв’язку з крахом колоніальних імперій, руйнівним впливом світових війн тощо Західна Європа позбавляється претензій на звання єдиної цивілізації. Акцент поступово зміщується на множинний підхід до цивілізаційної тематики, частіше вже йдеться не про цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно й історичний процес постає не як єдиний моноліт, що проходить ряд видозмін, а як низка послідовних соціокультурних формоутворень, локалізованих у просторі та часі.

Починаючи з другої половини XX ст. множинний підхід до цивілізаційної проблематики поступово стає домінуючим. Розширюється спектр уживання семантичних значень слова цивілізація. Цивілізація — з одного боку, рівень розвитку культури й суспільства в цілому, а з іншого — спосіб засвоєння культурних цінностей (матеріальних і духовних), який визначає все соціальне життя, його специфіку, що дає змогу судити про нього як про певну цивілізацію. Це немовби дві суттєві ознаки цивілізації, що підкреслюють її відмінність від культури.

Перша ознака — цивілізація як рівень розвитку культури та суспільства. При дослідженні цієї ознаки цивілізації частіше всього відбувалося ототожнення культури з цивілізацією.

Друга ознака цивілізації — це спосіб засвоєння культури. Суспільно-історична практика розвитку людства свідчить про те, яким є спосіб засвоєння культури, такою є і цивілізація. Наприклад, ми розрізняємо західну і східну цивілізації. Джерела Заходу бачать в античності та у виході на світову арену Риму, багато рис менталітету якого були засвоєні Європою. Для Заходу характерні раціоналізм, християнська традиція, просвітництво, представницька демократія, пріоритет індивідуального начала перед колективістським, розвинута науково-технічна база. Для Сходу ж характерні містерія, інтуїтивізм, буддистська та ісламська релігійні традиції, пріоритет колективного перед індивідуальним, традиціоналізм, особливий тип державності, для якого властивим є відсутність рівності свободи за загальним законом. Нині продовжується давня суперечка: яким шляхом краще йти нашій країні - західним чи східним? І там, і там є цінності, а способи засвоєння різні.

Отже, спосіб засвоєння якоїсь речі, явища — це використання сукупності засобів і методів для створення матеріальних і духовних цінностей, їх розподілу та засвоєння. Коли ми говоримо про цивілізацію як про спосіб засвоєння культури, то маємо на увазі такі засоби та методи людської життєдіяльності, які є визначальними в розвитку культури.

Про це свідчить уся історія людства. Дослідження підтверджують, що із самого початку специфіка цивілізації була пов’язана з особливостями трудової діяльності людей, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші фактори. Отже, специфіку суспільного життя визначали технологічні та соціально-економічні способи засвоєння матеріальних цінностей: організація зрошення, збір урожаю, управлінські ієрархічні структури тощо.

Шартрський собор

На розвиток і особливості цивілізації впливав зміст релігійної та інших форм суспільної свідомості, а також використання їх як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства. У Китаї — конфуціанство, в Індії — буддизм, брахманізм, індуїзм, філософія йоги здійснювали вплив на регламентацію всієї людської життєдіяльності. Західна цивілізація розвивалася під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальності. Вона більш активно змінювалася під впливом науки, мистецтва, політики. Для східної цивілізації характерним було не лише засвоєння матеріальних і духовних цінностей, а їх виробництво в умовах авторитаризму, усезагального послуху, особливого сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо.

Формування людини як слухняного та доброчинного виконавця наклало відбиток на всю життєдіяльність суспільства Сходу, на культуру й способи її засвоєння. Для західної цивілізації характерним є прискорений розвиток техніки і технологій, швидка зміна предметного світу й соціальних зв’язків людей, оскільки в її культурі домінують наукова раціональність, що виступає як особлива самодостатня цінність.

Нині Захід — це синонім до поняття «розвинуті країни». Відповідно до цієї ознаки деякі вчені почали відносити до Заходу Японію, що є зовсім не правомірним. Незважаючи на спільний із західними країнами технологічний базис, Японія залишається країною східної цивілізації, навіть за способом засвоєння загальнолюдських цінностей.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити