НАРИСИ З СОЦІОЛІНГВІСТИКИ - 2010

Розділ 2. ФОРМИ ІСНУВАННЯ МОВИ

2.3.Побутово-розмовне мовлення. Просторіччя. Сленг

Літературна мова побутує в писемній і усній формах. Найближчим до літературної писемної мови є усне мовлення, що вживається в публічних сферах. Такі жанри публічної мови, як виступи урядовців і політиків, судові промови, лекції, мовлення теле- й радіожурналістів тощо, вимагають від мовця самоконтролю, суворого дотримання мовних норм, уважного ставлення до вибору відповідних слів. Суворим вимогам щодо вживання витриманої літературної мови підлягає також галузь судочинства. Регламент ведення судових процесів вимагає від суддів виправлення експресивно забарвленої зниженої розмовної лексики й жаргонізмів у мовленні підсудних, відповідачів і свідків на нормативні літературні відповідники [Савчук 2009: 15].

Натомість спілкування в неофіційних побутових ситуаціях - у приватних родинній і товариській сферах, неофіційних професійних контактах, у неформальних соціально-культурних сферах - дозволяють значно вільнішу вербальну поведінку.

Живе розмовне мовлення становить центр кожної мови. Французький лінгвіст Шарль Баллі вважав його єдиною живою й реально існуючою мовою [Балли 1961: 47]. Відмінність між писемним і усним словом афористично висловив Бернард Шоу: «Є 50 способів сказати "так” і 150 способів сказати “ні”, і є тільки один спосіб написати це». Український мовознавець Олександра Сербенська зазначає: «Можливості усного мовлення, яке живиться великою енергією духу, відтінюється тональним звучанням, збагачується “мовою тіла”, є настільки феноменальними, що людина спроможна пізнавати хіба що частковості, окремі грані цього унікального божественно- людського творіння, витвору, найскладнішого з усього, до чого людина доклала і докладає зусилля розуму й серця. В усному мовленні надзвичайно різнобічно виявляється людська сутність - психічні особливості, інтелект, світосприймання, спосіб мислення, виховання, здатність називати, оцінювати, контактувати з іншими і впливати на них. Це особливий і надзвичайно складний вид діяльності людини, який допомагає їй ідентифікуватися зі світом видимим і невидимим» [Сербенська 2004: 8].

Деякі дослідники виділяють побутово-розмовне мовлення в самостійну систему і протиставляють його літературній мові. Інші вважають його різновидом усного літературного мовлення. Таке визначення дає, зокрема, «Лінгвістичний енциклопедичний словник»: «Розмовне мовлення - різновид усного літературного мовлення, яке обслуговує щоденне побутове спілкування і виконує функцію спілкування і впливу» [Лингвистический... 1990: 407].

Побутово-розмовне мовлення має наддіалектний загальнонаціональний характер. Водночас до нього легко проникають елементи вузько локальних утворень - територіальних діалектів, а також соціолектів, жаргонів, арго.

Жива мова щоденного спілкування належить до найбільш динамічних структур, що чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі народу і характеризується найбільшою відкритістю до інновацій та змін.

Замкнена лише в писемній формі, мова застигає без руху, втрачає зв'язок із щоденним життям, її словник перестає оновлюватись. Саме такий обмежений стан функціонування української мови був метою радянської мовної політики, хоча у тогочасних мовознавчих працях зближення писемної української мови з усною оцінювалось як велике досягнення соціалістичного будівництва. Автори монографії «Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення», опублікованої 1965 р., писали: «У період розгорнутого будівництва комунізму змінилося співвідношення між писемним і усним різновидами в системі єдиної української літературної мови: відбулося велике зближення, а в ряді сфер комунікації - злиття цих двох форм літературної мови» [Закономірності розвитку 1965: 29].

Натомість у реальному житті саме зі сфер повсякденного спілкування в міських середовищах українську мову витіснила російська, а вимушене за цих обставин «злиття» писемної форми української мови з усною означало не що інше, як її наближення до загибелі. Найвиразнішим лексикографічним свідченням цього є повний брак словників нових слів і значень української мови у радянський період, тоді як для російської мови такі словники публікувались регулярно [Новые слова и значення 1971, 1984; Новое в русской лексике 1981].

До цього слід додати, що поступове оновлення лексики й зміни в її складі відбуваються в кожній живій розвиненій мові і свідчать про її повноцінне побутування в усіх сферах загальнонародної комунікації.

Динамічні процеси в лексиці української мови активізувались лише в другій половині 1980-х років. Найінтенсивніше вони відбуваються в мові засобів масової інформації та художньої літератури. Дослідження лексичних змін в українській мові, що відбулися в другій половині 1980-1990-х роках у мові мас-медій, містить корпус інноваційних лексем обсягом понад 6 тисяч одиниць [Стишов 2005: 7].

Однак виокремлення розмовного шару української лексики та її стилістичне маркування наштовхується на значні труднощі. Свого часу мовознавець Микола Пилинський пояснював цю складність генетичним зв'язком української літературно-писемної мови з усно- розмовним мовленням. «Усно-розмовна природна база писемних стилів української мови і є, очевидно, основною об'єктивною причиною тих труднощів, які виникають при характеристиці слів як розмовних і основною причиною помилкового вживання ремарки “розмовне” або зловживання нею» [Мова і час 1977: 50].

Усно-розмовна основа нової української літературної мови зумовила значну близькість її до діалектного мовлення. За цією рисою вона виявляє більшу типологічну близькість до польської й німецької мов, ніж до російської.

Проте сучасні проблеми у визначенні розмовного шару лексики, що постають перед лінгвістами, спричинені не так історичними особливостями формування літературної мови, як її обмеженим використанням у міських середовищах. У сучасному постіндустріальному суспільстві, коли більшість населення розвинутих країн, в тім числі й України, становлять мешканці міст, домінантне становище в загальнонаціональному мовному житті посідають міські уснорозмовні форми комунікації. Специфіка постколоніальної ситуації України полягає в тому, що російськомовна атмосфера українських міст зруйнувала природну взаємодію між усними й писемними формами української мови. Використання російської як засобу неформального спілкування блокує процеси утворення живих форм усного міського мовлення на базі своєї мови, заміняючи їх креолізацією, що призводить до появи й поширення мішаних українсько-російських різновидів мовлення, так званого суржику.

У цьому зв'язку спроби систематизації типів українського розмовного мовлення за класифікацією, прийнятою для тих мов, яким властива повнота комунікативних функцій, навряд чи можна вважати вдалими. Прикладом такої спроби може бути розподіл форм українського усного мовлення, запропонований І. Білодідом у колективній монографії «Усне побутове літературне мовлення» (К., 1970). Мовознавець виокремив такі типи мовлення: а) діалектний; б) над- діалектний, але напівнормований - типу обихідно-розмовного, тобто мовлення без повного дотримання літературної норми; в) літературно-нормативне мовлення, що є характерним зразком і основою ораторської, пропагандистської і лекційної практики; г) побутово-розмовне мовлення літературного характеру; д) мішаний (або «суржиковий») тип; е) мовлення з більшою чи меншою тенденцією до жаргону або з його елементами [Усне побутове... 1970: 6].

Проте якщо характеризувати стан українського усного мовлення кінця 1960-х років, коли І. Білодід запропонував наведену класифікацію, то можна твердити, що реально в тогочасній мовній ситуації, яка значною мірою збереглась до сьогодні, функціонували діалектний, літературно-нормативний та мішаний («суржиковий») типи мовлення.

Щодо інших наведених І. Білодідом мовленнєвих типів, то, з певним територіальним і соціальним обмеженням, можна говорити хіба що про побутово-розмовне мовлення літературного характеру, хоча його виділення в окремий від літературно-нормативного усного мовлення різновид потребує додаткового обгрунтування.

Натомість відсутність повноцінного побутування в Україні тих міських форм усного мовлення, які були наведені у розглядуваній класифікації з посиланням на лінгвістичну практику інших слов'янських країн, не давала підстав для відповідних аналогій. Варто звернути увагу, зокрема, на термін обихідно-розмовний, що його І. Білодід пропонував запровадити за зразком терміна obecna cestina, вживаного стосовно розмовної форми чеської мови, де існує велика розбіжність між цим побутово-розмовним мовленням, поширеним у неформальній комунікації, і літературною мовою, вживаною в офіційних ситуаціях спілкування, що позначається терміном spisovna cestina. Відтак закономірно, що запропонований І. Білодідом термін не закріпився в українському мовознавстві.

Досі залишається дискусійним також питання про доцільність чи недоцільність вирізнення серед типів українського розмовного мовлення просторіччя, яке б відповідало аналогічному російському ідіому. Питання ускладнює й та обставина, що і в російському мовознавстві немає узгодженого погляду на визначення просторіччя як однієї з форм побутування російської мови. Переважно просторіччя трактують як «слова, вирази, звороти, форми словозміни, що не входять до норми літературного мовлення» [Ахманова 1966: 368]. Пор. також визначення в російському підручнику з соціолінгвістики: «Просторіччя - це мовлення неосвіченого і напівосвіченого міського населення, що не володіє літературними нормами» [Беликов, Крьісин 2001: 53]. Цікаво, що автори підручника схильні обмежити використання відповідного терміна рамками російської соціолінгвістики, оскільки просторіччя, за їхніми словами, - «“найбільш російська” мовна підсистема, специфічна для російської національної мови... ані французька підсистема langue populaire, ані те, що в англомовній літературі називається nonstandart або illiterate speech, не є подобою російського просторіччя, відрізняючись від останнього як стосовно соціальної бази (тобто складу носіїв), так і стосовно структурних і функціональних властивостей» [Беликов, Крьісин 2001: 53].

Водночас у російській лінгвістиці є й інше трактування цієї субмови. Наприклад, енциклопедія «Російська мова» визначає просторіччя як «слово, граматичну форму або зворот переважно усного мовлення, що вживається в літературній мові звичайно з метою зниженої, грубуватої характеристики предмета мовлення, а також просте невимушене мовлення, яке містить такі слова, форми і звороти» [Русский язык 1979: 239].

Як бачимо з наведених дефініцій, головна суперечність у розумінні розглядуваної мовної категорії в російській лінгвістиці полягає в тому, що до неї відносять два різних явища - з одного боку, мовлення, яке перебуває за межами літературної норми, з іншого - мовлення, що не порушує норм, але має знижену, фамільярну експресію.

У «Лінгвістичному енциклопедичному словнику» зроблено спробу уникнути суперечності в дефініції шляхом розрізнення двох видів російського просторіччя - нелітературного та літературного [Лингвистический... 1990: 402].

Відсутність узгодженого погляду на просторіччя в русистиці вплинула і на принципи класифікації форм побутування української мови. Це відображає, зокрема, одинадцятитомний тлумачний словник української мови, де у відповідній статті доволі невдало поєднано обидва типи просторіччя, виокремлених у російській мові. Відтак цю категорію визначено у двох значеннях: «1. Побутове мовлення (на відміну від книжної, літературної мови). 2. Слово, граматична форма, зворот, що не є нормою літературної мови, але вживається в побутовому мовленні, а в художніх творах використовується як стилістичний засіб для надання мові зневажливого, іронічного, жартівливого та ін. відтінку» [Словник української мови, т. 8 1977: 301].

Перенесення на українські мовні реалії лексикографічних засад русистики поглибило суперечливість тлумачення українського просторіччя, оскільки фактично вивело за межі літературної мови всю сферу побутово-розмовного мовлення. Слід зазначити, що сама можливість застосування до українських мовних типів засад функціонально-стильової градації лексики, розробленої на базі російської мови, наразі лишається проблематичною.

Ця обставина викликала свого часу дискусію серед українських лексикографів з приводу правомірності застосування позначки «просторічне» щодо української лексики. Під час укладання перекладних російсько-українських словників у 1950-1960-х роках перевагу здобув погляд тих мовознавців (І. М. Кириченка, С. П. Левченка, А. А. Бурячка та ін.), які виступали проти застосування до певних шарів української лексики позначки «просторічне», запропонувавши замінити стилістичні характеристики українських відповідників до російських просторічних слів іншими позначками - «вульгарне», «фамільярне», «розмовно-знижене» тощо [Товстенко 2003: 33].

Саме тому, хоча тлумачний словник української мови і дав визначення категорії просторіччя, вона лишилась за межами української лексикографічної практики. Ремарки «просторічне» стосовно української лексики немає і в одинадцятитомному тлумачному словнику, і в перекладних російсько-українських словниках, де часто вживаній російській позначці «просторічне» в українській частині відповідають інші ремарки - «розмовне», «фамільярне», «зневажливе», «вульгарне» і под.

Останнім часом в українському мовознавстві з'явилися праці, автори яких розглядають попередні засади функціональної класифікації

лексики і формулюють нові підходи до розрізнення ідіомів. Значно чіткішу дефініцію просторіччя дав, зокрема, О. Тараненко в енциклопедії «Українська мова», визначивши його як «один із структурно функціональних некодифікованих різновидів загальнонародної мови, який, не маючи територіальних або вузькосоціальних обмежень, разом з діалектами та жаргонами протистоїть літературній мові, її розмовній мові. Основна форма функціонування просторіччя - усно-розмовне мовлення осіб, не знайомих у потрібному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості або просто недостатнього знання цих норм» [Тараненко 2007: 558].

Однак, виділяючи просторіччя в окремий різновид загальнонародної мови і наводячи низку прикладів просторічної, за його визначенням, лексики, яка демонструє відхилення від норм на всіх мовних рівнях, О. Тараненко в цій же статті зауважує певну проблематичність вирізнення зазначеного ідіома в структурі українського розмовного мовлення: «...не завжди можна провести диференціацію між просторіччям і літературно-розмовними одиницями, а до часів необхідної кодифікації української мови (кін. 20 - поч. 30-х рр. XX ст.) про просторіччя говорити ще проблематичніше» [Тараненко 2007: 559].

Згідно з дефініціями енциклопедичного видання «Українська мова», просторіччя як ідіом, що перебуває поза нормами літературної мови, протиставляється розмовному мовленню, що трактується як «особливий різновид літературної мови, яким послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні» [Єрмоленко 2007: 583].

Розрізнення двох стилів розмовної мови - літературного і нелітературного, безперечно, слід вважати базовою опозицією для мовної характеристики міських комунікативних середовищ. Водночас питання про доцільність використання терміна просторіччя щодо некодифікованого різновиду мовлення лишається відкритим.

Певна заплутаність проблеми визначення розглядуваної форми побутування розмовного мовлення викликана, на нашу думку, тим, що автори досліджень, присвячених просторіччю, не беруть до уваги українсько-російський білінгвізм і диглосію як визначальні риси мовно-культурної ситуації України. Для прикладу можна навести характеристику соціокультурних передумов виникнення просторіччя і спробу окреслення кола його носіїв з монографії Вікторії Товстенко «Просторіччя в українській мові як структурно-функціональне явище»: «Соціокультурна база просторіччя досить широка й не завжди виразна. Його носіями є люди, які відірвалися від діалекту, але не засвоїли літературної мови. Переселенці з села в місто переходять від діалектного мовлення до мовлення “міського” поповнюючи лави носіїв просторіччя. Соціальна база просторіччя складається як з певних прошарків міста, так і з жителів села, мова яких значною мірою відійшла від архаїчного типу діалекту» [Товстенко 2003: 59].

Білінгвальна специфіка мовної ситуації України полягає в тому, що носії українських діалектів або й української літературної мови, мігруючи з сіл до міст, змушені пристосовуватись до російськомовної кокгунікації, що призводить до виникнення гібридних українсько- російських форм усного мовлення, так званого суржику. Саме суржик відповідає російському просторіччю, якщо розглядати останнє як мовлення, що перебуває поза літературною нормою. У зв'язку з цим навряд чи виправданим є перенесення російського терміна просторіччя, що позначає різновид, утворений в межах однієї мови, на українсько-російський суржик.

Не вважає доцільним використовувати термін просторіччя на позначення українських ідіомів і Леся Ставицька. Відома дослідниця української жаргонної лексики пропонує запровадити в обіг два терміни - просторозмовна мова щодо розмовного мовлення і некодифі- кована просторозмовна мова щодо суржику [Ставицька 2007: 59].

Дехто з українських мовознавців - фахівців зі стилістики, вирізняючи просторіччя в системі розмовних форм української мови, не обмежує його рамками ненормативного мовлення, а відносить до просторіччя й ті групи розмовної лексики, яка не порушує норми літературного стандарту, але має знижене експресивне забарвлення. Таким є, наприклад, визначення просторічної лексики в курсі «Стилістика сучасної української мови» Олександра Пономарева: «Просторічна лексика в основній своїй масі перебуває на межі літературного вжитку, а то й виходить за цю межу. До цієї категорії належать слова, перекручені з погляду лексичних норм: секлетар, компроментація, кіоска, транвай, охтобус; слова з різко зниженим експресивним забарвленням: свиняка, коровище, видра (у застосуванні до людей); примандюритися, випендрюватися, собачитися; невмотивовані росіянізми: пожалуйста, до свідання тощо. Одним із компонентів цієї лексики є вульгаризми - просторічно-вульгарні слова, що перебувають за межами літературної мови і включають в себе лайки, прокльони, прізвиська» [Пономарів 1992:106-107].

У наведеному визначенні поєднано два різновиди просторіччя - літературного і нелітературного, що властиво деяким класифікаціям, прийнятим у російській лексикології, про що йшлося вище. Разом з тим, вживання таких слів-покручів, як секлетар, компроментація, кіоска, транвай, охтобус на сьогодні не належить до поширених явищ. Ще в 1960-х роках у дослідженні українського усного мовлення подібні порушення нормативної вимови слів іншомовного походження (конбайн, трахтор, пульвизатор, лектрика, лістричество тощо) спорадично фіксувались лише в одній соціальній групі - колгоспників старшого віку [Закономірності розвитку 1965: 307].

Натомість реальну загрозу стабільності літературних норм становить потужний інтерференційний вплив російської мови й поширення в побутово-розмовному мовленні «невмотивованих росіянізмів», або суржикізмів, що підтримується зросійщенням інформаційно-культурного простору України.

Що ж до шару експресивно забарвленої лексики зі зниженою конотацією, то її місце в стильовій структурі української мови можна визначити, застосувавши систему соціорівнів мови, прийняту в європейській лінгвістичній традиції, де розрізняють мову культивовану, витриману, спеціальну, розмовну, грубу, непристойну [Тищенко 2007: 72].

Цікаво, що в цій парадигмі культивована мова, що належить до ознак певного рівня освіченості й культури її носіїв, протиставляється розмовній (народній) мові. Щодо ввічливої (витриманої) мови, яка вживається за офіційних обставин, то їй протистоїть фамільярна мова, застосування якої передбачає певний рівень близькості між співрозмовниками і водночас відкидання церемонійних стосунків, властиве стриманій або академічній мові [Тищенко 2007: 72-73].

Саме цей тип побутово-розмовного мовлення характеризується спонтанністю й дозволяє значно більшу свободу у виборі лексичних і фразеологічних засобів, ніж це прийнято в офіційній і професійній комунікації. Мова, що побутує в живому фамільярному спілкуванні, є динамічною системою, найбільш відкритою до інновацій. Як зазначає В. Товстенко, «у розмовній мові мовець легко, вільно й часто, порівняно з кодифікованою літературною мовою, витворює нові одиниці і в той же час у розмовній мові використовуються готові одиниці, готові конструкції. Мовець, перебуваючи в умовах невимушеного, непідготовленого спілкування, намагається спростити і полегшити свою мовну поведінку, тому він легко й часто використовує готові мовні формули, у тому числі різного роду кліше, шаблони та стереотипи» [Товстенко 2003: 13].

У серії інтерв'ю, проведених у 2005 році в Чернігові серед випускників вищих навчальних закладів з українською мовою навчання з метою з'ясувати мотивацію збереження російської мови в їхньому побутовому товариському спілкуванні, серед інших причин було названо й небажання втратити разом з російською мовою ресурс для вираження широкого спектра емоцій, оцінок, настроїв, яких вона набула в повсякденній практиці живомовного спілкування. Ось фрагмент одного з інтерв'ю (зі збереженням мови респондентки):

«...Β нашей речи мы используем кучу разньїх поговорок, приговорок, шуток, цитат из фильмов и мультиков, и эта вся база, которая формировалась на протяжении всей жизни, вся на русском языке. Перейти на другой язык - эзто значит потерять все это. Без этого язык ведь будет мертвим, искусственным. Кроме того, именно эти вставки делают наш язык индивидуальным и неповторимым. Наверно, понадобятся годы, пока сформируется такая база на украинском» [Литвиненко 2007: 11].

Слід зазначити, що в нинішніх умовах блокування українського усно-розмовного мовлення у сформованих російськомовних середовищах великих міст компенсаторну функцію його «оживлення» взяла на себе художня література.

Злам соцреалістичного мовного канону, орієнтованого винятково на літературну норму, до того ж обмежену практикою штучного зближення української лексики з російською, позначився передусім активізацією використання в художньому стилі живих усно-розмовних форм мовлення. Українська література двох останніх десятиліть інтенсивно освоює ті мовні сфери, які, починаючи з 1930-х років, були вилучені з неї, а саме міські усні форми побутування мови. Як зазначає Тамара Гундорова: «Загалом, за умов неповноцінного розвитку символізованого українського слова всіх типів і різновидів, художнє провокування, вживлення комунікативних форм у "мертві” зони становить особливий інтерес» [Гундорова 1993].

Характерно, що письменники тієї ґенерації, яка творчо сформувалася в час розпаду тоталітарної системи (Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Жадан, В. Неборак, О. Ірванець, Ю. Іздрик, Є. Кононенко та ін.) виявляють особливу увагу до мови міста. Розмовна міська стихія, що складається з суми розмаїтих елементів - фамільярного мовлення, соціолектів, ідіолектів, становить живе невичерпне джерело для творчої особистості. Можна навести в цьому зв'язку свідчення Юрія Андруховича: «Мова - саме мова, а не письмо, саме усне мовлення - дуже багато для мене важить. Не менш важливим для мене є слухати інших: як хто говорить на цьому світі... У своїх багатого- динних вечірньо-нічних одісеях по стекляшках і кнайпах я ладен вислухати всіх - зіжмаканих життям пиячків, потертих спортсменів і бізнесменів, митців і мисткинь, веселих бандитів, сентиментальних повій, скурвих синів, сучих дочок... Це нормально, так завжди буває у Франківську чи Львові, у Кракові, Празі й Берліні теж таке бувало. Але в Києві це майже неможливо...» [Андрухович 2000: 10].

Проте й київську живомовну стихію можна перемкнути на український регістр, як це майстерно робить Оксана Забужко у романі «Музей покинутих секретів». У тексті роману не тільки відтворено українською стиль фамільярних бесід персонажів - столичних мешканців, на його сторінках знаходимо влучні характеристики інтимного мовлення, його особливої ролі у встановленні близького контакту між закоханими: «Тобі би детективом працювати, жартома казав я - ага, як Коломбо! - підхоплювала вона: в нас із нею вже виробився свій репертуар постійних фраз і словечок, єдине призначення яких - заступати дотики, бо не можна ж цілий час жити не рознімаючи обіймів, і на те вигадані любовні слова, щоб ними обійматися...» [Забужко 2009: 383].

Як неодноразово підкреслювала письменниця в численних інтерв'ю, введення в прозові тексти живомовної міської стихії,

використання всіх регістрів мови належить до п творчих настанов: «А одночасно в нас відбуваються надзвичайно цікаві мовні процеси - їх теж мало хто відстежує, а тут же Клондайк для лінгвістів - як змінилася мова впродовж цих 18 років, відколи почала заповнювати ті суспільні сфери, котрі раніше були лакунами! Адже українській літературі після радянського періоду треба було ще й вчитися говорити з читачем живою мовою, зокрема й тією, якою говорить вулиця. Писати прозу мовою, якою відбувається життя, в УРСР було неможливо, тут цензура працювала до останнього. Відтак у 1990-ті роки слід було відразу, махом опанувати купу соціолектів: і суржик, і живу розмовну, і ненормативну лексику, з якою, здається, вже дещо перестаралися...» («Український тиждень», 2010, № 1-2, с. 51).

Використання розмовної лексики і фразеології поширилось і в засобах масової інформації, особливо тих, що призначені для молодіжної аудиторії. Наприклад, львівська газета «Post Поступ» значну частину матеріалів, в тім числі коментар політичних подій, подає в знижено-експресивному стилі, який створює поєднання елементів галицького койне із фамільярно-розмовною лексикою загальноукраїнського поширення. Наприклад: «Галичина наша багата не лише хрунями. Є в ній і дебіли, і олігофрени, і просто тихі ідіоти. До якої категорії можна зарахувати творців і замовників нової реклами “Львівського пива” судіть самі» [Юзьо Обсерватор 2009].

Активізації живомовних ресурсів сприяє й україномовна адаптація іншомовних телевізійних програм. Основну масу телевізійної продукції, яку демонструють на наших телеканалах, становлять іноземні художні фільми й серіали, де панує усне діалогічне мовлення. Відтак якісному його відтворенню в українських перекладах належить велика роль у популяризації питомих форм розмовної мови. Хоча русифікація витіснила значну частину багатого народнорозмовного українського словника в пасивний запас, перекладачі іноземної кіно- і телепродукції, обдаровані мовним чуттям, успішно повертають його до активного вжитку. Окремого лінгвістичного дослідження заслуговує, зокрема, перекладацька практика Олекси Негребецького, який, адаптуючи українською мовою американські фільми й серіали, надзвичайно вдало використовує багаті джерела національного фамільярного лексикона. Для ілюстрації можна навести репліку дівчини-поліцейського з фільму «Поліційна академія-5»: «Назад, індики ! Я працівник поліції! Коли я щось кажу, ви слухайте! Ану, пхайте свої верзохи за лінію, поки я не розсердилась! І не патякатиі» [Негребецький 2000: 16].

Слід зазначити, що вживання семантично знижених шарів лексики, інвективів і лайок у сучасній літературі й україномовній масовій культурі загалом викликає негативну реакцію в колах тієї частини інтелігенції, яка має пуристичні настанови, вважаючи, що зазначене

явище розмиває комунікативні норми і популяризує вульгаризми. Не заперечуючи певної надмірності у нинішньому захопленні з боку літераторів молодшого покоління лексиконом із фамільярною, переважно зниженою конотацією, варто все ж підкреслити, що зникнення з вжитку лексичних і фразеологічних засобів для спонтанного фамільярного спілкування, в якому завжди панує емоція і суб'єктивна оцінка, є ознакою змертвіння мови. Саме тому зусилля інтелігенції, яка усвідомлює реальні масштаби загроженості мови, спрямовуються на реанімацію в живому мовленні не лише високих і нейтральних стильових ресурсів, а й низьких, та й навіть вульгарних. «Стилістична настанова синтезу низького-високого у площині жарґоновживання, - зауважує Л. Ставицька, - сприяє до певної міри розгерметизації елітної культури, відчиняє двері “елітарного гета” про небезпеку якого пишуть українські культурологи» [Ставицька 2005:18].

На підтвердження цієї думки можна навести редакційну політику молодіжного журналу «Arche», заснованого в Білорусі в 1990-х роках з метою відродження білоруської мови: «"Arche” буде часописом, писаним живою народною мовою. Ми насамперед стежитимемо за якістю тексту, пильнуючи, щоб не піддатися патології совкової “норми” Ми любимо жаргони, соціолекти, діалекти, нецензурщину» [Цит. за: Український гуманітарний огляд 1999: 132].

На словацько-українському порубіжжі, в Пряшівщині, де процеси асиміляції звужують сфери українського мововжитку, в діяльності місцевої національної інтелігенції спостерігається дві тенденції - суворе дотримування єдиних норм української літературної мови, з одного боку, і намагання створити якусь нижчу (субстандартну) форму української літературної мови, з іншого [Штець 1996: 35].

В останнє десятиліття внаслідок розширення контактів із західним науковим світом в українському лінгвістичному й публіцистичному дискурсах поширився запозичений з англійської мови термін сленг на позначення побутово-розмовного мовлення. В радянському мовознавстві термін вживався лише щодо англомовних країн. Наприклад, у «Словнику іншомовних слів» 1975 р. сленг трактується як «жаргонні слова або вирази в англійській усній мові, характерні для людей певних професій (моряків тощо) або соціальних прошарків» [Словник іншомовних слів 1975: 623].

На противагу цьому визначенню, в «Енциклопедії українознавства», упорядкованій в діаспорі, сленґ пояснювався як універсальна лексична підсистема, притаманна й українській мові, як «міський соціолект, виниклий з арґо різних замкнених соціальних груп (правопорушників, крамарів, ремісників, в'язнів, бурсаків-учнів, вояків), як емоційно забарвлена лексика низького і фамільярного стилю..., поширена серед соціальних низів і певних вікових груп (ремісничої, шкільної молоді) міст» [Енциклопедія українознавства, т. 8 2000: 2881].

У статті наведено приклади українських територіально диференційованих сленгізмів із значенням «голова»: сх.-укр. башка, кумпол, гал. маґола, макітра, бук. ґовдя, закарп. лампаис [Енциклопедія українознавства, т. 8 2000: 2881].

Показово, що стаття сленг з'явилася лише в третьому виданні енциклопедії «Українська мова», де термін подано у двох значеннях. Одне з них ототожнює сленг із жаргоном (переважно щодо англомовних країн), згідно з другим тлумаченням, сленг належить до інтержаргонних явищ, що за характером соціальної бази наближається до просторіччя [Винник, Ставицька 2007: 630].

Л. Ставицька дає таке визначення сленгу в системі усних форм побутування української мови - «це практично відкрита мовна підсистема ненормативних, стилістично знижених лексико-фразеоло- гічних одиниць, які виконують експресивну, оцінну (звичайно негативну) та евфемістичну функцію» [Ставицька 2005: 42].

Таким чином, можна говорити про закріплення терміна сленг за розмовним мовленням з широкою соціальною базою. Згідно з розподілом за соціорівнями мововжитку відповідний ідіом слід віднести до фамільярної мови.

Перший в Україні великий словник міського сленгу вийшов у Львові. Це «Лексикон львівський: поважно і на жарт», який упорядкували Н. Хобзей, К. Сімович, Т. Ястремська і Г. Дидик-Меуш. Словник відображає живе розмовне мовлення індустріального галицького міста першої половини минулого століття, специфіку якого сформувало поєднання української діалектної лексики з елементами контактних мов - польської та ідиш, і багатим словником міських соціолектів, включно з львівським арго - нині міфологізованою мовою батярів, або балаком [Хобзей 2009: 22].




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити