НАРИСИ З СОЦІОЛІНГВІСТИКИ - 2010

Розділ 2. ФОРМИ ІСНУВАННЯ МОВИ

2.4. Суржик у системі розмовних форм побутування української мови

Як було зазначено в попередніх розділах, специфічною рисою мовної ситуації України є поширення на її території змішаних українсько-російських мовленнєвих утворень, що їх дослідники розмовного мовлення розглядають переважно в межах просторіччя.

Різновиди усного мовлення, що виникають внаслідок хаотичного змішування елементів української та російської мовних систем, отримали збірну назву суржик, яка ввійшла й до наукового дискурсу. Національну і соціальну природу суржику відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Одинадцятитомний тлумачний словник української мови фіксує слово суржик у двох значеннях: «1. Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші; 2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова» [Словник української мови, т. 9 1978: 854]. Це визначення перенесено і в новий «Великий тлумачний словник сучасної української мови» [Великий тлумачний словник 2003: 1217], де його лише доповнено прикладом українсько-російський суржик.

Таким чином, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення - змішування двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування продукту.

Аналогічний мовленнєвий феномен відомий Білорусі, де суміш російської і білоруської мов зветься трасянкою. Назва має спільне з нашим суржиком джерело походження. У сільському господарстві так називають неякісний корм для великої рогатої худоби, в який до сіна додають («натрушують») солому. Вторинне значення слова трасянка - «мовний продукт, що виник шляхом механічного змішування в різних пропорціях елементів матерії і форми двох мов - російської й білоруської» [Цыхун 2000: 52].

Дехто з білоруських лінгвістів, враховуючи подібність семантичної моделі, за якою утворено лексеми суржик і трасянка на позначення змішаної субмови, припускає, що білоруський термін виник за аналогією до українського [Цыхун 2000: 51].

Питання часу появи другого значення слова суржик внаслідок метафоричного перенесення на мовне явище назви зернової суміші потребує спеціального дослідження. Можна припускати досить пізнє його походження, оскільки словник Б. Грінченка такого значення розглядуваної лексеми не фіксує, хоча, крім первісного, подає ще одне - «людина змішаної раси», що проілюстровано таким прикладом з народного мовлення Черкащини: «Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села» [Словарь української мови, т. 4 1909: 231].

Майбутні дослідження мають уточнити час виникнення вторинного значення лексеми суржик. Що ж до термінологічного вжитку слова в науковому дискурсі, то тут можна констатувати вже його відносну усталеність, хоча деякі соціолінгвісти заперечують його придатність до термінологізації, вбачаючи в слові присутність небажаної оцінної конотації. Зокрема, Володимир Демченко пропонував вживати термін регіональне койне замість «штучного, політично за- ангажованого та мазохістичного терміна суржик» [Демченко 2001: 29]. Однак з цією пропозицією важко погодитись, оскільки койне за характером утворення і використання належить до іншого типу форм існування мови, ніж суржик.

Застосування термінологізованої лексеми суржик на позначення власне українського явища мовленнєвої диференціації має свої підстави. Як би ми не кваліфікували цей тип мовлення, його утворено на базі української мови і територією його побутування є Україна. Водночас ідеться про українську специфіку терміновжитку, а не про Унікальність суржику як субмови змішаного типу. У теорії мовних контактів описано багато випадків утворення мішаних різновидів мовлення, так званих піджинів і креолів, характерних передусім для мовних ситуацій колоніальних і постколоніальних країн.

Піджином називають мішаний субкод, що використовується у функції засобу міжетнічного спілкування. Піджини виникали в містах і сільських місцевостях Африки й Америки, зокрема на плантаціях з різномовним складом сезонних працівників, на островах Ямайка, Гаїті тощо. Ці різновиди усного мовлення утворювались переважно шляхом змішування елементів нав'язаної мови метрополії (англійської, французької, іспанської, португальської або голландської) з елементами туземних мов і виконували ситуативно обмежені комунікативні функції. Характерні риси піджинів - спрощення на всіх рівнях мовної системи і абсолютне переважання лексики європейських мов. Піджин у наступному поколінні носіїв може перетворитися на креольську мову, тобто з допоміжного засобу спілкування європейців з місцевим населенням - на засіб спілкування місцевих етносів між собою. Якщо піджин ніколи не буває рідною мовою, а виступає лише як допоміжний засіб комунікації з носіями іншої мови, то креольська мова може стати і стає рідною - найчастіше в другому поколінні осіб, що користувались піджином. Процес креолізації, що є процесом поглинання вторинною мовою елементів первинної мови та її витіснення з усіх сфер комунікації, відбувається швидко, впродовж життя одного-двох поколінь.

Точна кількість піджинів і креольських мов невідома. Енциклопедія Д. Крістала наводить близько ста таких мовних утворень. Значна частина їх зникла після утворення на Африканському континенті та в інших частинах світу незалежних національних держав [Crystal 1987: 338-339].

Українські лінгвісти уже висловлювали думку про можливість віднесення суржику до того ж типу мовних утворень, що й піджин та креол. Характеризуючи піджин як соціальний діалект, який виникає внаслідок фрагментарного засвоєння і спрощення на всіх рівнях мови метрополії та її змішування з рідною мовою, що забезпечує комунікацію в парадигмі стосунків «господар - слуга», Олександр Чередниченко пише: «Чи можливі у цьому контексті аналогії з мовною ситуацією в Україні? На мою думку, цілком можливі. Не є таємницею, що нав'язування російської мови в часи колоніального та напівколоніального становища України, значний тиск російської на українську призвели до появи так званого суржику, що за своїми структурними та функціональними ознаками цілком відповідає вищезгаданому піджину. Суржикізація мовлення істотної частини населення України на основ змішування української та російської мов тягне за собою розширення функцій суржику і поступове його перетворення на основний засіб усного спілкування» [Чередниченко 2007: 64].

Генеза суржику пов'язана передусім із диспропорцією у функціонуванні української та російської мов у сільській та міській місцевостях. За даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України, проведеного в 2001 р., найбільш поширена українська мова в селах: у середньому по Україні 84,3 % мешканців сіл вважають рідною українську мову і 68,1 % спілкуються нею в сім'ї, у невеликому місті відповідне співвідношення становить 55,6 % і 30,6 %, а у великому місті - 39,5 % і 14,9 %. Частка населення, що визначає себе як двомовців, становить 18,9 % у селі, 30,1 % у невеликому місті і 24,4 % у великому місті [Прибиткова 2001: 65].

Це призвело до формування в масовій свідомості сприйняття української мови як непрестижної «селянської» на відміну від «городської» російської. Щоправда, політичні зміни кінця XX століття, надання українській мові державного статусу значно послабили вплив цього стереотипу, хоча в південних і східних регіонах він залишається ще досить стійким.

Опозиція української і російської мов за ознакою сільська мова/ міська мова створила сприятливий грунт для виникнення явища змішаного українсько-російського мовлення.

У радянському мовознавстві суржик не вивчався - надто виразно ця мовна суміш суперечила партійній тезі про «гармонійність» українсько-російської двомовності і «благотворність» впливу російської мови на українську. Навіть у період горбачовської перебудови, коли наслідки русифікації в мовному житті союзних республік почали широко обговорюватись і в наукових колах, і в засобах масової інформації, московські лінгвісти, що займались питаннями мовного планування в СРСР, заперечували саму можливість змішування національних мов з російською під тиском останньої. Зокрема, Μ. І. Ісаєв у науковій дискусії, що відбулась у Москві в 1989 році і була присвячена проблемам міжмовних взаємин у національних республіках, зазначав: «В умовах двомовності тенденції змішування мов не мають великих перспектив» [Национально-языковые отношения 1989: 64].

Суржик почали вивчати в Україні після здобуття державної незалежності, в 1990-х роках. На сьогодні дослідження цього змішаного типу усного мовлення уже накопичили певну теоретичну базу. Поступ у його вивченні засвідчує значне збільшення обсягу відповідної статті в другому виданні енциклопедії «Українська мова». Якщо в першому виданні 2000 року стаття суржик авторства К. Ленець вмістилася в одному абзаці, а список літератури до неї обмежувався єдиним збірником «Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення» (К., 1965), в якому, до того ж, суржикові було приділено мало уваги, то в другому виданні енциклопедії 2004 р. відповідна стаття авторства О. Тараненка займає 4 сторінки і супроводжується значно більшим списком літератури.

Активізацію досліджень змішаних українсько-російських і білорусько-російських різновидів мовлення засвідчує й зацікавлення ними в славістичних центрах інших країн. Наприклад, в Європейському університеті Санкт-Петербурга з 2003 р. опрацьовується проект «Нові мови нових держав: явища на стику близькоспоріднених мов на пострадянському просторі», метою якого є вивчення суржику і трасянки, поширених в Україні й Білорусі.

Попри поступове накопичення наукових розвідок, присвячених суржикові, актуальним завданням лишається створення бази польових досліджень для його лінгвістичного опису. Тільки наявність солідної бази записів зразків змішаного українсько-російського мовлення з різних регіонів України дасть достатні підстави для уточнення дефініцій суржику, його лінгвістичних характеристик, виявлення регіональних та індивідуальних особливостей форм його побутування.

До головних проблем у вивченні суржику належать визначення його місця в системі усних форм побутування української мови, встановлення критеріїв, згідно з якими той чи той різновид усного мовлення слід кваліфікувати як суржик, а це, своєю чергою, передбачає необхідність чіткого розмежування інтерферованих і мішаних форм мовлення, встановлення інтерференційного порогу, за яким однобічний вплив контактної російської мови на українську переростає в конвергенцію двох мов.

Українські лінгвісти у перших спробах дефініції суржику відносять його до просторіччя. Зокрема, Володимир Труб визначає суржик як «спотворену, просторічну форму першої підлеглої (не домінуючої) мови, яка є результатом мало усвідомленої спроби мовця наблизитися до опанування не першої домінуючої мови» [Труб 2000: 52].

О. Тараненко в енциклопедичній статті, присвяченій суржикові, зазначає, що це «поширена в Україні розмовна назва ненормативного індивідуального мовлення певної особи та соціолекту певної групи, що будуються на основі змішування, інтерференції елементів двох і більше мов... Але найчастіше під суржиком як соціолектом розуміють певний структурно-функціональний компонент українського просторіччя з помітною домішкою русизмів, що став розмовною мовою і фактично основним засобом спілкування більшості україномовного населення країни внаслідок масової тривалої контактної українсько-російської двомовності в її асиметричній (диглосній) формі» [Тараненко 2004: 665].

Ми вже підкреслювали проблематичність застосування щодо суржику поняття просторіччя, яким у російській лінгвістиці позначають певні різновиди побутування російської мови. Навіть якщо прийняти за вихідне трактування просторіччя як мовлення, що перебуває за межами літературної норми, а це властиво й суржикові, то інші характеристики російського просторічного мововжитку не відповідають специфіці формування й поширення суржикового мовлення. Російське просторіччя належить до внутрішньомовних явищ, тоді як суржик - до міжмовних. Крім того, просторіччя відносять до специфічних «низьких» форм міського мовлення, а суржик формується переважно в селянських середовищах.

В одній з останніх своїх праць, присвячених суржикові, Л. Ставицька дає таке його визначення: «Суржик - це некодифікована про- сторозмовна мова, яка виникла як наслідок масової тривалої контактної українсько-російської двомовності в її диглосній формі. Суржик постає в результаті системної інтерференції на фонетичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному рівнях; він репрезентований цільнооформленими лексемами - суржикізмами, які накладаються на українську або російську мовну основу; виявляє себе на базі регіональних різновидів української мови як мовний код в осіб з різним типом мовної компетенції, у різнотипних соціально-корпоративних та комунікативних сферах» [Ставицька, Труб 2007: 58].

Зазначена дефініція суржику досить близька до визначення О. Тараненка, але вона доповнена терміном суржикізм, що позначає лексему, в якій відбулось змішування елементів двох мов: понял + зрозумів = поняв.

Водночас недоліком обох запропонованих визначень є розмитість, недостатня чіткість формулювань, зокрема відсутнє розрізнення явищ інтерференції і конвергенції, що призводить до невиправдано широкого трактування суржику.

Згідно з таким розумінням, до мішаного можна віднести будь-яке українське мовлення, позначене впливом російської, незалежно від кількісних і якісних характеристик інтерференції, що й знаходить свій вияв у трактуванні суржику як «розмовної мови і фактично основного засобу спілкування більшості україномовного населення країни» [Тараненко 2004: 665].

Занадто широке трактування змішаного українсько-російського мовлення дістало відображення й у спробі його класифікації, здійсненої у згадуваній статті О. Тараненка. Залежно від культурно- освітнього рівня носіїв суржику, типів їхньої мовної поведінки і ступеня лояльності до тієї чи тієї з двох контактних мов дослідник виділяє три різновиди суржику: «ідіом досить спонтанного користування, Що реалізується у мовленні осіб з недостатнім культурно-освітнім рівнем»; «ідіом більш усвідомлюваного користування, що реалізується в мовленні осіб, котрі загалом володіють як українською, так і російською літературною мовами.., хоча й не мають навичок мовного автоматизму в користуванні ними, особливо першою»; «суржик як мимовільне й більше того - небажане для самого мовця явище при його прагненні до контрольованого користування мовою - як базовою.., так і небазовою, другою» [Тараненко 2007: 690-691].

Класифікація О. Тараненка вже дістала критичну оцінку з боку польського дослідника суржику Артура Брацкого, який зауважив другорядність критеріїв, запропонованих українським мовознавцем для розрізнення типів українсько-російського мовного гібрида [Брацкі 2007: 141].

Інший принцип - просторово-часовий - поклала в основу класифікації суржику американська дослідниця Лада Біланюк, яка розрізняє п'ять його типів: урбаністично-сільський (Urbanized - Peazent Surzhyk), сільський діалектний (Village - Dialect Surzyk), підрадянсько- український (Sovyetized-Ukrainiean Surzhyk), міський білінгвальний (Urban Bilinguals' Surzhyk), суржик у пост-незалежній Україні (Postindependence Surzhyk) [Bilaniuk 2005].

Попри певні переваги класифікації Л. Біланюк у відгуках на її працю було зауважено логічну непослідовність у застосуванні критеріїв поділу: перший, другий і четвертий типи мішаного мовлення було виділено за опозицією місто-село, а третій і п'ятий - за хронологічним принципом [Ставицька 2007: 108].

Можна зауважити також проблематичність розрізнення перших двох типів сільського суржику в розглядуваній класифікації, належність четвертого типу швидше до проявів координативного білінгвізму, а не змішаного мовлення, а також певні застереження щодо виділення п'ятого різновиду - суржику в сучасній Україні, про що мова йтиме нижче.

Слід врахувати, однак, що зазначені класифікації належать до перших спроб аналізу й систематизації суржику, відтак їхні недоліки зумовлені передусім браком попередніх досліджень масиву відповідних польових записів мішаної субмови. І якщо вивчення сучасних форм функціонування змішаного українсько-російського мовлення принаймні започатковано, то дослідження його в діахронічному плані фактично немає. Час утворення суржику, соціокультурні умови його формування, особливості середовищ побутування, лінгвістичні характеристики - всі ці питання ще чекають свого дослідження.

У цьому зв'язку потребує перевірки на конкретних фактах висловлене в енциклопедичному виданні, присвяченому київській старовині, твердження його упорядника, літературознавця Анатолія Макарова щодо формування змішаної українсько-російської мови в середовищі київської інтелігенції в XIX столітті. У статті «Київський суржик» А. Макаров пише: «У 1860 р. київська інтелігенція почала переходити в побуті на українську мову. Робилося це шляхом простого змішування російських і українських висловів, так що в 18701880 рр. у будинках освічених містян говорили невідомо на якій мові... Суржик - це мова міста, яка перестала бути українською, але так і не стала російською...» [Макаров 2002: 193-194] .

Цю інформацію беззастережно приймає А. Ставицька [Ставицька 2005: 262]. Проте, враховуючи повний брак україномовної освіти

в підросійській Україні, а також численні свідчення протилежного характеру - про високий ступінь зросійщення київського населення в XIX ст., теза А. Макарова видається доволі сумнівною.

У всякому разі можна з певністю твердити, що в кінці XIX ст. і впродовж усього XX ст. суржик формувався й побутував переважно в селянському середовищі. Основна маса його носіїв - це україномовні селяни, які, потрапляючи до зросійщених міст, намагалися пристосуватись до російськомовного оточення. Суржик утворюється шляхом стихійного засвоєння російської мови за безпосередніх контактів з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих же територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської.

Поширення суржику як змішаної субмови, в якій руйнується діалектна або загальнонародна основа української мови, створює сприятливий ґрунт для пришвидшення асиміляційного процесу, дальшої експансії російської мови. У випадках дисперсного розселення вчорашніх селян у містах вживання ними змішаного мовлення відбувається впродовж життя одного-двох поколінь, оскільки діти суржикомовних осіб, змалку опановуючи мову оточення, переходять на російську.

Це підтверджують й деякі дослідження особливостей функціонування білоруської трасянки. Вивчаючи змішане білорусько-російське мовлення в комунікативному середовищі однієї родини, що мешкає в білоруському місті Барановичах, дослідники дійшли висновку, що частка вживання білоруських словоформ у родинному спілкуванні виразно змінюється залежно від поколінь: у мовленні бабусі білоруські словоформи використовуються значно частіше, ніж російські, у матері спостерігається рівновага білоруських і російських словоформ, тоді як у дочки російські словоформи вже переважають білоруські. Наведені факти дають можливість авторам розвідки інтерпретувати трасянку досліджуваного родинного середовища як поступовий перехід з білоруської мови на російську [Генчзль, Тзш 2007: 89].

Можливо, дещо уповільнюється фаза переходу з української мови на російську, консервуючи вживання змішаного мовлення у довшому часовому проміжку, в місцях компактного проживання носіїв суржику, зокрема в приміських зонах, де утворюються суржикомовні середовища. Проте це, знов-таки, потребує підтвердження на матеріалі конкретних досліджень, хоча й наявність у певних ареалах більш стабільних суржикомовних середовищ навряд чи свідчить про

«дивовижну стійкість української мовної основи в суржику», як вважає Л. Ставицька [Ставицька, Труб 2007: 83].

З досліджень білінгвізму відомо, що зміни, які відбуваються в мовленні білінгвів у ситуаціях поширення двох контактних мов, можна поділити на три стадії: перемикання кодів, інтерференція і повна інтеграція кодів, тобто змішування їх [Хауген 1972: 69-70], Суржикове мовлення представляє третій тип мовної поведінки, що на шкалі мовних змін перебуває на протилежному від координативного, або збалансованого, білінгвізму полюсі. Якщо в свідомості носіїв координативного білінгвізму дві мовні системи співіснують автономно і це дає їм можливість поперемінно вживати то одну, то другу мову, що в зарубіжній соціолінгвістиці позначено терміном code switching «перемикання кодів», то в свідомості носіїв суржику немає чіткого розрізнення двох мовних систем, що спричиняє хаотичне змішування елементів обох мов (code-mixing).

Інтерференція, яку спричиняє накладання двох мовних систем, становить проміжну ланку між двома протилежними типами вживання контактних мов. Однак інтерфероване мовлення не можна вважати явищем, аналогічним змішуванню мов.

Попри присутність в українському мовленні білінгвів порушення мовних норм у різних пропорціях, зумовлених такими факторами, як культурно-освітній рівень мовця, частота вживання ним української, сфери її вживання тощо, в інтерферованому ідіолекті граматична і словотвірна структура висловлювань і переважна частина лексики належать українській мові. Тому українське мовлення білінгвів, що містить елементи російського впливу, не можна розглядати в одному ряду із суржиком, як це бачимо у наведеній вище дефініції О. Тараненка. Носій суржику намагається максимально наблизити свою мову до російської, що виявляється передусім на лексичному рівні, а неповне збереження в його мовленні української основи, зокрема на фонетичному і морфологічному рівнях, пояснюється не її стійкістю, а недостатнім володінням мовця російською мовою.

Нерозрізнення інтерферованого і змішаного мовлення, трактування обох цих мовних різновидів як суржику призводить до хибної, на наш погляд, тези про його абсолютне переважання у спілкуванні україномовної частини соціуму. Приписування майже всім, хто говорить українською, суржикомовності, що сама по собі є виявом процесів уніфікації й знекультурення, які відбувались у суспільстві внаслідок цілеспрямованої політики радянського режиму, не тільки не коректне, а й позбавлене переконливої наукової аргументації.

Безперечно, домінування російської мови в міській комунікації спричиняє інтерференційний вплив і на україномовних осіб, і на білінгвів. Зокрема, аналіз мови публічних виступів провідних українських політиків Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко і Віктора Януковича свідчить, що в українському мовленні всіх трьох діячів присутні елементи інтерференційного впливу російської мови і на фонетичному рівні (вимова а на місці ненаголошеного о, м'яка чи пом'якшена вимова твердих приголосних, оглушення дзвінких приголосних), і на морфологічному (випадки хибного ступенювання прикметників, неправильного вживання прийменниково-іменникових конструкцій- ігнорування кличного відмінка іменників: тощо), і на лексичному (окремі випадки вживання російських слів замість українських) [Нікітіна 2006].

Водночас елементи російської мови, що потрапляють у мовлення як згаданих політиків, так і багатьох інших осіб, слід кваліфікувати як інтерференційні явища, а не як суржик, оскільки вони мають спорадичний характер і не розхитують базові структури української мови.

У зв'язку з цим вважаємо хибною тезу, яка останнім часом трапляється не тільки в публіцистичному, а й науковому дискурсі. Теза стосується реалій сучасної мовної ситуації і пов'язана зі зміною статусу української мови, що ставить перед російськомовною частиною населення потребу оволодіти нею. На думку окремих лінгвістів, внаслідок намагань російськомовних осіб вивчити українську мову і користуватися нею, принаймні в офіційному спілкуванні, їхнє мовлення часто формується як російсько-українська суміш, що її можна вважати аналогічною суржикові, утвореному в попередній період під тиском російської мови [Круглов 2003: 63-64].

Звичайно, спонтанному українському мовленню осіб з першою базовою російською мовою притаманний її інтерференційний вплив різного ступеня інтенсивності, але навіть у випадках високого рівня інтерференції, вона, як правило, не переходить того порогу, за яким починається стихійне змішування двох мов. Причину відмінності процесів формування суржику і сучасного інтерфіерованого українського мовлення слід вбачати в різних соціальних і суспільно- політичних умовах їхнього постання. Суржик виник внаслідок пристосування україномовних осіб до російськомовного оточення, їхніх намагань перейти на російську мову стихійно-практичним, свідомо не контрольованим шляхом, тоді як сучасне українське мовлення російськомовних у побутовому спілкуванні осіб формується в результаті свідомих зусиль оволодіти другою мовою шляхом її вивчення. Для постання зворотного суржику нині немає основних умов, що спричиняють змішування мов, зокрема й психологічний чинник відчуття меншовартості своєї мови стосовно панівної мови оточення.

Разом з тим для дослідження соціолінгвістичних проблем двомовного соціуму України важливим лишається завдання встановлення критеріїв розрізнення інтерферованого і змішаного мовлення.

Відомо, що дослідники білінгвізму і конвергенції мов визначальними для віднесення мови до змішаної вважають порушення найбільш стабільної - морфологічної системи мови. Згідно з твердженням А. Росетті, «створення змішаної мови або мови з елементами змішування - це лише питання ступеня: якщо змішування не вийшло за ті межі, всередині яких мова зберігає вірність своїй історичній традиції, представляючи віками одну й ту ж граматичну систему, то морфологія цієї мови вільна від змішування. Якщо ж морфологічна система даної мови поступилася під тиском іноземної мови, тоді мова, яка запозичує, стає мовою змішаною, яка бере граматичні елементи одночасно з двох джерел і, таким чином, представляє дві мовні системи» [Росетти 1972: 118].

Специфіка процесів змішування в суржику компонентів двох мов, належних до різних мовних рівнів, ще не була предметом лінгвістичного аналізу на матеріалі достатнього обсягу. Згідно з висновками одного з таких досліджень, в якому вивчались особливості змішування в трасянці елементів білоруської та російської мов на морфологічному рівні, граматичні, формотворні морфеми в трасянці швидше мають білоруське походження, а лексичні, тобто кореневі, більше підпадають під російський вплив [Генчэль, Тзш 2007: 88].

Слід зазначити, що внаслідок значної кількості спільних для обох мов граматичних форм застосування критерію морфологічної гібридизації, очевидно, не може бути достатнім для кваліфікації мовлення як змішаного. У випадках контактування двох споріднених мов не менш важливо враховувати й інші фактори, передусім лексичні. Як зазначає Ніна Мячковська у статті, присвяченій трасянці, «в білоруських діалектах русифікація охоплює передусім лексику, в той час як фонетика і граматика зберігають свою білоруськомовну основу. Тому ступінь русифікованості ідіолекту визначається кількісним співвідношенням в конкретному ідіолекті тих білоруських і російських слів, якими ці мови розрізняються». На основі аналізу кількісного співвіднесення білоруських і російських лексем у чотирьох текстах, записаних у двох областях Білорусі, Н. Мячковська дійшла висновку, що частка лексичних русизмів у трасяночному мовленні коливається в інтервалі від 69 % до 33 % за середнього показника 46 % [Мячкоуская 2007: 94].

Морфологічний, лексичний і фонетичний критерії визначення гібридного мовлення необхідно застосувати і до вивчення суржику. Аналіз окремих записів суржикового мовлення дає близькі до білоруських досліджень результати співвідношення в ньому українських і російських лексем. Приміром, мовознавець Микола Аесюк, дослідивши текст, записаний в 1998 р. на Слобожанщині від інформанта - жінки 1918 року народження, зазначив, що з близько 500 повнозначних слів тексту майже половина, 225 лексем, або цілком перенесено з російської мови, або вимовлено чи морфологічно оформлено на російський лад [Аесюк 2004:104-107].

Довільність змішування українських і російських слів та фразеологізмів у суржиковому мовленні можна проілюструвати двома фрагментами з відеозапису весіль на Кіровоградщині, записаних у червні 2007 р. Нижче наводимо текст привітання, виголошеного жінкою середнього віку:

Свєточка / я вам жєлаю благополучія в сім'ї / взаімопоніманія / я один секрет тобі Свєточка скажу / як в нього погане настроєніє/приходе додому/а ти кажи /я тобі нажарю картоплі на сковорідці / і буде вам порядок.

У наведеному тексті російські слова Свєточка, жєлаю, благополучія, взаімопоніманія, секрет, настроєніє вжито впереміш з українською лексикою, причому без фонетичної адаптації.

Ще одне висловлення належить жінці середнього віку - матері нареченого або нареченої:

Даримо вам кухню /холодільнік / стіральну машину / пилосос / і багато чого по мєлочі / чим зможем / тим поможем.

У цьому тексті словоформа даримо утворена поєднанням російського кореня (українською мало б бути даруємо) з українським дієслівним закінченням, натомість аналогічні дієслівні словоформи зможем і поможем уже мають російські флексії майбутнього часу, але українську вимову (префіксальне з у дієслові зможем і збереження вимови [о] в ненаголошеній позиції - поможем).

Російську прикметникову словоформу стіральну вжито з українським закінченням, а прийменникову конструкцію з іменником по мєлочі цілком перенесено з російської мови.

Хаотичність, яка спостерігається в процесах змішування елементів контактних мов і в білоруському, і в українському мовленні гібридного типу, свідчить про те, що в свідомості його носіїв немає чіткого розрізнення двох мов як самодостатніх мовних утворень - білоруська й російська або ж українська й російська сприймаються як спільне, не- диференційоване джерело мовних засобів, що його носій трасянки чи суржику використовує, не контролюючи своє мовлення і довільно добираючи та сполучуючи форми обох мов. Це дає підстави деяким дослідникам трасянки і суржику розглядати їх як сукупність ідіолектів. Таке визначення трасянки належить, зокрема, Н. Мячковській - «це множинність субстандартних ідіолектів, які містять у різних пропорціях риси білоруської і російської мов... Трасянка входить в континуум білорусько-російських ідіолектів, у яких елементи обох мов присутні у різних пропорціях, які змінюються не тільки впродовж життя людини, але і впродовж одного дня - залежно від ситуації і теми спілкування» [Мячкоуская 2007: 91].

Аналогічне трактування суржику дав польський дослідник цього ідіому Артур Брацкі. Доводячи, як і більшість українських лінгвістів, Що появу суржику спричинив диглосний білінгвізм, нерівноправність української та російської мов у колоніальний період залежності України від Росії, А. Брацкі дав таке його визначення:

«Якщо ствердити входження російської та української мов (або діалектів чи говірок останньої) в один організм цієї специфічної диглосії, треба розуміти, що кожний носій такого гібридного утворення, конструюючи висловлення, на власний розсуд залучає та добирає компоненти обох складників, що змушує розглядати суржик як фор- і му, котра складається з ідіолектів, зосереджених у просторі різномовної диглосії» [Брацкі 2007: 138].

Слід підкреслити ще одну властивість трасянки і суржику. І Оскільки їхнє постання мотивується невдалими намаганнями пере- ^ йти на російськомовне спілкування, носії трасянки й суржику під- f свідомо відкидають зі своєї базової мови ті білоруські чи українські і слова, які відрізняються від російських. Таким чином, лексичний j склад цих мовленнєвих утворень становлять або слова, належні до . спільного з російською мовою лексичного фонду, або ж російські І лексеми, вжиті замість білоруських чи українських.

Поширення суржику перериває зв'язок української мови зі своїми питомими джерелами, передусім діалектними, відтак є явищем і глибоко деструктивним. Суржик і трасянку слід трактувати як спадок посиленої русифікації радянського режиму, як явища, перехідні · від української і білоруської мов до російської [Цыхун 2000: 54-55]. Вище було наведено висновок дослідників функціонування трасянки І в межах однієї родини про її перехідний від білоруської до російської І мови характер [Генчэль, Тзш 2007: 89].

Подібне порівняльне дослідження змішаного мовлення, властивого представникам різних поколінь, на українському матеріалі не проводилось. Проте аналогічний висновок щодо перехідного характеру суржику підтверджують інші дані, а саме результати територіального розподілу побутування змішаного українсько-російського мовлення.

Загальноукраїнські опитування, які провадив Київський міжнародний інститут соціології для вивчення лінгво-етнічної ідентифікації населення України, починаючи з 1996 р. до 2003 р., передбачали й завдання виявлення груп суржикомовних осіб. Відповідне мовлення інтерв'юери фіксували на підставі спілкування з респондентами після закінчення інтерв'ю. Узагальнені результати дали цілісну кар- | тину розподілу суржикомовних осіб за регіонами, а також виявили динаміку розвитку цих мовних груп населення порівняно з україномовними і російськомовними.

Опитування недвозначно довели перехідний характер суржику.

У тих областях, де в комунікації домінує одна з мов - українська або російська, кількість носіїв суржику є порівняно незначною (2,5 % в Західному регіоні і 9,6 % в Східному). Посилення демографічної потужності змішаного українсько-російського мовлення спостерігається в областях Центральної України, причому розширення ареалу побутування суржику відбувається в східному напрямку (14,6 % в Західно-Центральному регіоні і 21,7 % в Східно- Центральному) [Хмелько 2004: 11].

Зафіксовані показники територіального поширення змішаної субмови ілюструють безсумнівну кореляцію між кількісним збільшенням групи суржикомовних осіб із демографічним употужненням російської мови на території України (24,2 % носіїв російської мови від загальної кількості населення - в Західно-Центральному регіоні і 46,4 %-в Східно-Центральному) [Хмелько 2004: 11]. Це дає підстави твердити, що змішаний українсько-російський ідіом формується як перехідний від українського до російського мовлення і доводить асиметричний характер взаємодії двох контактних мов - вплив російської мови на українську виявляє значно більшу потужність, що призводить до розмивання як стандартного, так і діалектного узусу української мови і формування деградованих змішаних форм мовлення, що мають властивості тимчасових утворень, перехідних до російськомовного спілкування.

У Південному й Східному регіонах, де російська мова посідає домінантні позиції (82,3 % використання в Південному регіоні і 86,8 % у Східному), а відсоток використання української наближається до мінімального (5,2 % у Південному регіоні і 3,7 % у Східному), зменшується й кількість носіїв мішаної субмови (12,4 % в Південному регіоні і 9,6 % у Східному) [Хмелько 2004: 11].

Тенденцію до переходу суржикомовних груп до російськомовних підтверджують й узагальнені по всій Україні порівняльні дані. Як зазначає Валерій Хмелько, підсумовуючи результати опитування, в період 2000-2003 рр. порівняно з періодом 1996-1999 рр. частка населення, мову якого інтерв'юери ідентифікували як суміш української та російської, стала меншою. «За щорічними даними, що узагальнюють оцінки інтерв'юерів в опитуваннях 2000-2003 рр., - зазначає соціолог, - серед дорослого населення за цей період статистично значуще (на рівні р < 0,01) зменшилася поширеність суржику та збільшилася поширеність російської мови. Кількість користувачів російської мови з 2000 до 2003 рр. на 3,4 % зросла, а користувачів суржику на 4,4 % скоротилася. Зафіксоване певне збільшення використання української мови поки що статистично незначуще на рівні р < 0,05» [Хмелько 2004:11].

Той факт, що суржик розмиває передусім норми української мови, що призводить в кінцевому підсумку до зросійщення українців, підтверджує його переважна поширеність в середовищі етнічних українців. За даними опитування, використання суміші української Та російської мов у 2003 р. зафіксоване серед майже 14 % етнічних Українців, тоді як серед етнічних росіян носії суржику становлять лише 5 %, а серед представників інших етнічних груп - від 5 до 10 % [Хмелько 2004: 11-12].

Як показують фокус-групові дослідження, проведені восени 2006 р. у Києві, Львові, Луцьку, Донецьку і Одесі в рамках міжнародного проекту «Мовна політика в Україні: лінгвістичний та антропологічний аспекти та подальші перспективи», абсолютній більшості респондентів властиве негативне ставлення до мішаного мовного різновиду. Респонденти вважають, що суржик виникає внаслідок недостатнього знання і української, і російської мов, що ним говорять люди з низьким рівнем культури, пор. такі визначення: Суржик як заміна двох повноцінних мов не е прийнятним (львів'янка); Суржик - це коли ви... не вмієте говорити ні на одній мові нормально... і мішаєте слова (львів'янка); Когда коверкают слова (киянка); Это незнание украинского (киянка); Это если человеку языки не даются даже такие простые язики, родственные, как русский и украинский (киянин); Неумение как-то систематизировать в памяти языки и правильно говорить (киянин); Это смесь бульдога с носорогом (киянин); И некрасиво, и смешно, лучше на одном языке разговаривать (одесит); Эстетически я не воспринимаю, это неприятно (одеситка); Получается, ни русского нормального нет, ни украинского (донеччанка); Можеш быть, это еще из-за незнання язика. Допустим, приехал кто-то из Белоруси на Украйну, да, и он хочеш разговаривать на русском или на украинском, и он не можеш чисто разговаривать, у него домешиваются свои слова и получается суржик (донеччанка); Это без осознания, это, знаєте, когда человек говориш и не осознает, на каком языке он говориш. Бот я говорю, допустим, слово русское, говорю украинское, нечетко понимаю, что здесь я говорю по-русски, а здесь по-украински. Когда человек, извините, песет все подряд и не понимает. Он считает, что он просто говориш просто на каком-то языке (донеччанка) та ін.

Означення, які респонденти з фокус-груп вживають щодо суржику, також мають негативні конотації: нечиста мова (лучанин); це грязна мова (лучанин); это уже засоренный язык (киянин); это ломаний язык. Это ломаний и получается. И не русский, и не украинский, а что-то такое (донеччанин); люди расслабляются, такой получается пожмаканньїй язык. Хорошего мало (донеччанин).

Як уже було зазначено, спроби узагальнення, систематизації рис суржикового мовлення ускладнюються тим, що в ньому змішування елементів двох мов відбувається довільно і має спонтанний характер. За моїми спостереженнями над мовленням мешканців міста Долинської, районного центру Кіровоградської області, суржик може мати різні форми вияву навіть на індивідуальному рівні, кількісне співвідношення елементів двох мов у ньому може залежати від співрозмовника і від комунікативної ситуації. Зразки суржикового мовлення, навіть записані в одній області і від інформаторів однієї вікової групи, засвідчують значні розбіжності у співвідношенні українських і російських елементів у мішаних ідіолектах.

Водночас державний статус української мови змінив, принаймні на офіційному рівні, характер міжмовних відносин і підняв престиж української мови. В перспективі, за умови впровадження послідовного мовного планування, зокрема українізації системи освіти, яка вже здійснена в більшості регіонів, мішана субмова може звузити ареал побутування, поступившись місцем українській літературній мові та координативному білінгвізмові. За наявності нормативних стандартів обох контактних мов мішаний субкод не має шансів на стабілізацію і більш-менш тривале існування.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити