НАРИСИ З СОЦІОЛІНГВІСТИКИ - 2010

Розділ 4. МОВНА СИТУАЦІЯ УКРАЇНИ

4.5. Володіння мовами

Як показали відповіді, що вимагали від респондентів самооцінки рівня володіння українською і російською мовами, більшість громадян вважає, що добре володіє обома мовами, хоча спостерігається певна кількісна перевага тих, хто краще володіє російською (рис. 6). Своє володіння українською оцінили як «дуже добре» і «добре» 60,9 % респондентів, а російською - 69,7 %. Варіант «задовільно» отримав дещо вищий показник для української мови - 29,4 % за 22,6 % тих, хто вважає задовільним своє володіння російською мовою, натомість показники відповідей «погано» і «дуже погано» становлять 7,8 % для рівня володіння українською і 6,1 % для рівня володіння російською.

Рис. 6. Розподіл відповідей респондентів на запитання про визначення свого рівня володіння українською і російською мовами (%)

Розподіл відповідей на це ж запитання в дещо іншому формулюванні, що передбачало й вибір двомовного варіанта, дав такі результати. На запитання, якою мовою респондент найліпше володіє, в блоці питань, які стосувались вживання мов у різних комунікативних сферах, 33,2 % респондентів обрали українську мову як таку, що нею найліпше володіють, 41,2 % - російську, 22,3 % - українську і російську рівною мірою, 2,4 % - суржик.

Як бачимо, в цьому випадку більш спонтанної відповіді спостерігається вищий рівень самокритичності респондентів в оцінці свого володіння мовами. З додаванням до обох груп тих, хто вважає, що однаково добре володіє обома мовами, отримуємо 55,5 % впевнених у своєму високому рівні володіння українською проти 63,5 % тих, хто вважає, що таким є їхній рівень володіння російською.

Зазначимо, що і цей розподіл фіксує дещо вищу частку тих, хто краще володіє російською, - різниця між двома групами на користь російської становить 8 %, майже таку саму перевагу (у 8,8 %) отримуємо від кількісного співвідношення двох груп у відповідях на окреме запитання щодо самооцінки доброго володіння мовами.

Водночас абсолютна більшість громадян усвідомлює потребу доброго володіння українською мовою - сумарно показник відповідей «так» і «скоріше так» на це запитання становить 91,2 %, хоча достатньо високою є й частка тих, хто вважає за необхідне й добре володіння російською - цей показник становить 78,2 %. Проти необхідності доброго володіння українською висловились 7,8 % (сума відповідей «ні» - 1,9 % і «скоріше ні» - 5,9 %), більше - проти потреби доброго володіння російською - 18,8 % (сума відповідей «ні» - 5,7 % і «скоріше ні» - 13,1 %).

На запитання про наявність потреби у громадян України добре володіти українською мовою ствердно відповіли 93,8 % респондентів, російською - 84,2 %, англійською - 81,3 %. Відповіді «ні» і «скоріше ні» сумарно становили: для української - 5,1 %, російської - 13,6 %, англійської - 13,6 %.

Фокус-групові обговорення підтверджують результати масового опитування. Типовими є, наприклад, такі висловлювання респондентів, що мешкають в русифікованих містах:

Жыть на Украине и не знать украинского языка - это просто стыдно все-таки (Геннадій, 44 роки, інженер, Донецьк).

...Раз судьба так распорядилась, что мы живем теперь в стране, которая называется Украина, мы должны знать этот язык (Тетяна, 55 років, пенсіонерка, Донецьк).

Это еще, знаєте, скажем так, вопрос лени, просто чисто человеческой лени, потому что украинский язык - это не болгарский, и не испанский, и не эстонский. Я не хочу их обидеть, зстонцев, молдаван, просто лень людям его учить... Не настолько он тяжелый (Ігор, 42 роки, залізничник, Одеса).

Розподіл відповідей на визначення самооцінки рівня володіння писемними формами двох мов виявився майже тотожним оцінкам загального володіння мовами: 33,0 % відповіли, що найліпше вміють писати українською, 42,2 % - російською і 22,3 % - рівною мірою українською та російською.

Результати нашого опитування знаходять підтвердження і в психолінгвістичних дослідженнях. Група психологів Київського національного університету імені Тараса Шевченка провела у 20052006 рр. в усіх регіонах дослідження рівня знань української мови і готовності населення до її вивчення. Всього було виявлено 578 громадян України, які не володіють українською мовою, не розуміють її і не планують її вивчати. Як зауважують дослідники, «виявити таких громадян було дуже важко, оскільки після Помаранчевої революції процес “відчуження” українських громадян від своєї держави значно загальмувався, а люди, які не володіли українською мовою, почали її вивчати» [Воропаєва 2007: 15].

За відповідними методиками та спеціально розробленими опитувальниками було досліджено 500 респондентів з цієї групи, а також 500 осіб, які не є етнічними українцями, але дуже добре володіють українською мовою. Результати дослідження показали, що представникам першої групи властиві такі характеристики й ознаки: ні батько, ні мати респондентів не є етнічними українцями (91 %), вік респондентів перевищує 60 років (86 %), респонденти не мають вищої освіти (82 %), не погоджуються з існуванням Української незалежної держави (83%), у їхньому світогляді домінують радянські стереотипи (78 %), антиамериканські настрої (77 %) тощо. Натомість у представників другої групи ці характеристики мають мінімальні кількісні показники.

Як зазначають науковці у підсумку, «проведене дослідження показало, що в сучасній Україні відсутнє об'єктивне підґрунтя для запровадження офіційного статусу російської мови, оскільки переважна більшість громадян України спроможна оволодіти українською мовою, а ті громадяни, які не володіють українською мовою і не планують це робити, складають дуже малий відсоток, до того ж вони мають повне право користуватися російською мовою та мовами інших національних меншин на теренах України» [Воропаєва 2007:15].

Як свідчать обговорення мовних проблем у фокус-групах, потребу володіння українською мовою визнають і іммігранти. Наприклад, медсестра, яка переїхала до Донецька з Астрахані 15 років тому, розповідає про своє зацікавлення українською мовою:

Я впервьіе столкнулась с документацией где-то в году девяносто четвертом - девяносто пятом, именно на украинском языке. В принципе, выучила все медицинские термины, которие нужны были. Сейчас мне уже украинский интересен с другой точки зрения. Мне уже интересно происхождение. Мне интересно, как русские слова соотносятся с украинскими... Мне интересно подбирать слова, которые украинские, а по-русски не скажешь. Есть такие слова, да, по-русски нескажешь (Наталя, вікова група 31-45 років, медсестра, Донецьк).о

Інша жінка, яка переїхала до Донецька з Казахстану, розповідає, що виховала у своїх дітей, народжених в Україні, повагу до української мови:

Здесь, они же здесь родились, я им сразу сказала - в той стране, в которой вы живете, ви должны знать язык. И мои дети настолько ег полюбили, этот украинский язик. Я его не люблю, а мои дети любят. Что даже он пошел, мой син, на журналиста. Именно учиться с каким уклоном? Именно с украинским. Я что, плохая мать? Да, я его привела, сказала: ты будешь здесь, понимаешь, синок, тебе общаться, тебе жить, тебе работать с людьми. Может быть, такое время придет, что только на украинском все будут, понимаешь, разговаривать. И мой син меня услышал. Да, он сделал выбор. В той стране, в которой он родился, он должен здесь, понимаете, все эти корни почерпать. Меня не переустроишь, потому что мне уже пятьдесят, понимаете? (Валентина, 50 років, вихователька дитячого садка, Донецьк).

Водночас у Донецьку й Одесі досить поширеним у масовій свідомості лишається й стереотип щодо неповноцінності, меншовартості української мови, а також думка про її нібито «насильницьке» впровадження. Це засвідчують такі висловлювання респондентів:

Я сама украинка чистокровная. И отец, u мать, u наша деды, прадеды были украинцы. Но я почему-то больше люблю русский язик. Мне почему-то кажется, что лексика больше в русском язике, чем в украинском. Вот почему-то он бедноват (Тетяна, вікова група 43-55 років, медпрацівниця, Донецьк).

Я считаю, українській мові как государственному языку физически требуется поддержка русского языка, чтобы люди понимали, чтобы речь шла об одном и том же (Андрій, вікова група 31-45 років, менеджер, Донецьк).

Надо еще сказать, что сейчас то, что они насаждают украинский язык, он отличается от того, что мы учили в школе. Я не знаю, какой правильний. Новые слова какие-то повискакивали, новые ударения (Олег, 32 роки, Одеса).

Мне нравился раньше украинский язык, очень правились песни, народние песни, которие сам би иногда, может, спел за столом, и все такое. Но когда вот это все насаждение начинается, когда «Кавказскую пленницу» или «Бриллиантовую руку» начинают переводить на украинский язык, меня это... просто начинает раздражать. Позтому, к сожалению, к большому сожалению, наверное, вот эти насилия начинают отбивать. Особенно в восточной части Украины (Микола, вікова група 31-45 років, заводський майстер, Донецьк).

Висновки

Таким чином, мовну ситуацію України характеризує поширення на її території двох мов - української і російської, а також різних форм українсько-російського білінгвізму, координативного та змішаного. Кількість осіб, що визнають рідними інші мови й активно вживають їх не перевищує двох відсотків від загального числа населення.

За показником «рідна мова» більшість населення визначає свою ідентичність як українську. Водночас за загальним показником демографічної потужності українська мова дещо поступається російській. Значною за кількісними параметрами є також група ситуативних двомовців.

Наше дослідження підтвердило очевидну і без наукових студій незсинхронізованість мовного розвитку країни. Якщо в західних областях в усіх сферах спілкування домінує українська мова, то в східних і південних - російська. У північних і центральних регіонах обидві мови мають приблизно однакову комунікативну потужність, що зумовлює й збільшення тут групи білінгвів, а також носіїв мішаного мовлення.

Спостерігаються також значні відмінності в розподілі використання української та російської мов у міських і сільських середовищах. У невеликих містах і селах переважає україномовне спілкування, у великих містах - російськомовне.

Попри суттєві розбіжності мовних ситуацій різних регіонів країни в оцінних характеристиках двох мов переважають спільні тенденції. Всі регіони об'єднує досить високий престиж як української, так і російської мов, а також лояльне ставлення більшості громадян до державного статусу української мови. Абсолютна більшість населення виявляє в самооцінках достатній рівень володіння двома мовами, хоча сформовані в радянський період російськомовні середовища великих міст східних і південних областей блокують процеси активізації вживання державної мови в міській комунікації. З огляду на це, впровадження мовного планування, спрямованого на захист і підтримку державної мови з перспективою майбутнього подолання деформацій постколоніального мовно-культурного розвитку країни, належить до актуальних завдань державної мовної політики.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити