НАРИСИ З СОЦІОЛІНГВІСТИКИ - 2010

Розділ 5. МОВНА ПОЛІТИКА

5.1. Загальні зауваги

Вивчення мовної ситуації становить необхідну передумову для вибору раціональної мовної політики в державі.

Мовна політика - це свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування [Кочерган 2003: 329].

У радянській науковій літературі мовну політику називали мовним будівництвом, в західноєвропейській і американській традиції вживається термін мовне планування. Як зазначає Н. Мєчковська, з термінами мовне будівництво і мовне планування пов'язують переважно позитивну політику, спрямовану на зміцнення комунікативних і соціальних можливостей конкретних мов. Проте мовна політика може бути й деструктивною, може забороняти або обмежувати вживання мови. Тому, на думку Н. Мєчковської, слід надати перевагу термінові мовна політика, який не містить додаткових конотацій, а є загальним визначенням будь-якої практики свідомого впливу на мовну ситуацію - практику і позитивну, і негативну [Мечковская 2001: 199].

В українській соціолінгвістиці вживається як поняття мовна політика, так і мовне планування. Останній термін використовує, зокрема, Галина Яворська у своїй праці з історії корпусного планування та сучасних його проблем в Україні [Яворська 2000].

У західній науці випрацьовано соціолінгвістичну схему щодо застосування в державі мовного планування й послідовності етапів його впровадження. Згідно з цією схемою, у процесах мовного планування вирізняються заходи, спрямовані на розширення функціональних сфер вживання певної мови (т. зв. статусне планування, status planning), і заходи, що мають на меті унормування мови: її правопису, термінології, слововжитку, створення граматик тощо (т. зв. корпусне планування, corpus planning) [Яворська 2000: 155].

Американський соціолінгвіст Е. Хауген запропонував ширшу модель послідовності впровадження корпусного мовного планування: 1) вибір норми (norm selection); 2) кодифікація; 3) впровадження кодифікованих норм (implementation) і 4) їх розробка, удосконалення (elaboration) [Яворська 2000: 156].

Мовна політика належить до найважливіших компонентів національної політики. Її спрямування і форми впровадження зумовлює суспільно-політичний лад країни, режим правління, міжетнічні відносини в соціумі.

До мовної політики належить передусім визначення правових понять, пов'язаних із статусним мовним плануванням.

Поняття державна мова в юридичному аспекті близьке до поняття офіційна мова. Державна мова - це «закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики» [Німчук 2007: 140].

Термін державна мова виник у добу утворення національних держав. Найпоширеніший підхід, зокрема в європейських країнах і країнах Північної Америки, до врегулювання мовних відносин у державі полягає в тому, що мовою державного життя обирається мова одного етносу, - зазвичай того, який відіграв головну роль у постанні національної держави і який кількісно переважає всі інші етнічні групи на її території [Тараненко 1995: 7].

Статус державної мови може бути зафіксований у конституції, як наприклад в Іспанії та Франції, або не зафіксований, як у Великобританії і США. У законодавстві різних країн мова, що виконує функцію державної, може називатися по-різному - офіційною, державною, національною або ж просто мовою (даної держави), як наприклад у конституції Франції: «Мова Французької Республіки - французька». Загалом у зарубіжному законодавстві переважає визначення офіційна мова [Тараненко 1995: 7].

З 47 європейських країн (якщо враховувати Росію, Закавказзя і Туреччину) свої мови мають і проголошують офіційними 41 держава, тобто понад 85 % [Плахута 2000: 48-49]. Отже, в національних країнах Європи власна мова є однією з визначальних ознак певної національної ідентичності та державності.

Статус двох офіційних мов - місцевої національної і мови колишньої метрополії - практикується переважно в постколоніальних країнах. Таким є, наприклад, статус гінді і англійської в Індії, ірландської й англійської в Ірландії. Формально в законодавстві цих країн місцевій національній мові відводиться нібито головніша роль, насправді ж панівне становище в житті цих країн посідає мова колишньої метрополії.

Паралельне функціонування двох понять - державна й офіційна мови - було запроваджено в Радянському Союзі перед його розпадом. Після того, як упродовж 1988-1990 років закони, що впроваджували державний статус мов титульних націй, були прийняті в союзних республіках, центральним органам влади не лишалось нічого іншого, як легітимізувати державний статус російської мови на всій території Радянського Союзу, що де-факто панував з часу створення СРСР. 24 квітня 1990 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «О язиках народов СРСР», у четвертій статті якого записано, що «с учетом исторически сложившихся условий и в целях обеспечения общесоюзных задач русский язык признается на территории СССР официальньїм языком СССР и используется как средство межнационального общения» («Известия», 5 травня 1990 р.). Проте виконувати функцію офіційної мови в законодавчо оформленому статусі російській мові судилося недовго: 7-8 грудня 1991 р. біловезька зустріч керівників Білорусі, Росії та України констатувала припинення існування СРСР.

Мовна політика може існувати в суспільстві й без її практичного втілення. Як зазначає К. Істмен, «не існує суспільства без мовної політики, хоч у багатьох випадках вона здійснюється імпліцитно» [Цит. за: Жлуктенко 1990: 16]. Відсутність конституційних положень і законів у галузі мовної політики є також свого роду політикою, що зазвичай веде до витіснення «малих» мов «великими».

Більшість західних соціолінгвістів дотримується елітарних концепцій у галузі мовної політики. Зокрема, Роберт Белл зауважує: «До цього часу ми не звертали уваги на питання, хто ж має вирішальний голос у справі мовного планування в країнах, що розвиваються (а циніки твердять, що в інших так само). Відповідь може бути одна: еліта» [Белл 1980: 221].

Державну мовну політику впроваджують спеціальні інституції. Наприклад, у Франції діє Рада Франкофонії, що підлягає апаратові президента. Вона відповідає за зовнішню мовну політику - популяризацію французької мови і культури в зарубіжних країнах. їх пропагандою і поширенням за кордоном керують спеціально створені культурні центри. Внутрішньомовною політикою опікується Вища Рада з французької мови під керівництвом служб прем'єр-міністра. І, нарешті, корпусним плануванням французької мови займається загальне управління французької мови Міністерства культури та Французька Академія [Мітрофанова 2002: 191].

Подібний шлях статусного мовного планування пройшли балтійські країни у пострадянський період. Наприклад, у Латвії для виконання мовного законодавства був створений 1992 р. Державний мовний центр, наділений функціями контролю за виконанням Закону про мову. Закон передбачав обов'язкове використання латиської мови у громадських місцях, обмежував використання іноземних мов, що стосувалось передусім російської, у громадському

й приватному секторах. Закон заборонив також використання двомовних (російсько-латиських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер. Було встановлено трирівневу систему володіння мовою: найвищий рівень володіння мовою має бути у депутатів парламенту, лікарів, власників приватних підприємств; середній - у робітників та працівників сфери послуг; нижчий - у представників професій, що не вимагають спілкування [Губенко 2000: 32-33].

Того ж року рішенням Латвійської національної ради з питань радіо та телебачення було закрито приватну телекомпанію «Рига», яка майже всі свої програми транслювала російською мовою [Губенко 2000: 33].

У 1998 р. в Латвії був прийнятий новий, значно суворіший Закон про мову. Згідно з ним, латиська мова стала єдиною мовою викладання у державних школах. Викладання російською дозволялось лише у приватних школах та в деяких закладах спеціальної освіти [Губенко 2000: 32-33].

Близьким до латвійського є мовне законодавство Естонії й Литви. Така цілеспрямована й наполеглива політика, що усуває деформації мовно-культурного розвитку країни в попередній період її залежного становища в тоталітарній імперії та утверджує національну мову в її функції головного засобу консолідації населення в межах своєї держави, відповідає світовій практиці захисту своїх мов з боку національних спільнот. Провідний американський соціолінгвіст Джошуа Фішман зазначає: «Мови все більше розглядають як дефіцитні національні ресурси... Від розмовних і писемних спільнот в усьому світі очікують, що вони не лише докладатимуть зусиль в інтересах своїх мов, але й почуватимуться недбалими, коли виявляться безпорадними у разі виникнення загрози їхнім мовним ресурсам» [Фішман 2009: 13-14].

У другій половині XX століття в багатьох країнах світу питання мовної політики набули нової гостроти. Спостерігається їхня актуалізація не тільки в країнах «третього світу», які після звільнення з-під колоніального гніту постали перед потребою вибору й утвердження державної мови, необхідністю корпусного планування, опрацювання літературної норми. Мовні проблеми загострилися і в багатьох західноєвропейських країнах та в США. Дослідники мовного життя європейських держав зазначають, що тенденції до економічної й політичної інтеграції поєднуються тут із тенденцією до мовно- культурної диверсифікації [Гак 1989а: 104]. Об'єднання європейських держав не означає, що вони об'єднуються мовно. Аналіз мовної ситуації країн Європейської співдружності показав, що в 25-ти державах власна національна мова є державною або офіційною, у 3-х - дві і більше мов, у тому числі в Бельгії і Люксембурзі - мови автохтонів, а в Ірландії - ірландська та мова метрополії. Кожна країна, вступаючи до Європейського Союзу, зберігає за собою власну державну мову. Тому кількість державних (офіційних) мов ЄС подвоїлась з 11 до 23 у 2007 р. Це означає, що громадяни ЄС можуть користуватися своєю національною мовою, маючи справу з установами Співдружності, демонструючи свою етнонаціональну розмаїтість, а не прагнення до творення «європейської одномовності» [Заблоцький 2007: 8].

Аналіз мовної політики країн пострадянського простору також підтверджує важливість використання однієї мови для загальнонаціональної комунікації в країні. З-поміж 15 новоутворених після розпаду Радянського Союзу незалежних держав у 12 національна мова, яка дала ім'я державному утворенню, отримала статус єдиної державної мови. Дві державні мови - національна і російська - функціонують у трьох колишніх республіках. «Причини цього різні, - зазначає політолог В. Заблоцький. - У Білорусі - тому, що тут перемогла проросійська політична еліта, у Казахстані та Киргизії корінна титульна нація не є домінуючою й тому політичний компроміс між нею та російськомовною більшістю уможливив конституційно закріплену двомовність. Однак етномовна напруга в цих державах не зменшується» [Заблоцький 2007:8].

На актуалізацію мовних проблем в усьому світі вплинуло розширення демократичних і гуманістичних поглядів. Стає все більш очевидним, що кожна мова - це суспільне й загальнолюдське надбання, неповторне у своїй індивідуальності. «Люди стали більше піклуватися про збереження цього надбання, - наголошує Володимир Гак. - Гуманістичні погляди привели до утвердження того, що французи називають le droit a la difference, тобто "право на відмінність”, право бути не такими, як інші, право говорити своєю мовою, жити згідно з традиціями своєї культури» [Гак 1989а: 104].




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити