НАРИСИ З СОЦІОЛІНГВІСТИКИ - 2010

Розділ 5. МОВНА ПОЛІТИКА

5.2.Мовна політика СРСР та її наслідки

Оцінюючи зросійщення, якого зазнала Україна в радянський період її історії, слід визнати, що асиміляційна політика радянського уряду була значно успішнішою, ніж відповідна імперська політика колишньої царської Росії. Це пояснюється повнотою контролю над суспільним життям і безпрецендентною його уніфікацією, послідовним і систематичним нищенням індивідуальності, самобутності на всіх рівнях її проявів - особистісному, соціально-груповому, національному, що вдалося здійснити більшовицькій партії на території Російської імперії, в якій вона узурпувала владу.

Теорія класової боротьби обґрунтовувала й виправдовувала потребу знищення цілих верств населення, внаслідок чого досягалась соціальна однорідність, а принцип пролетарського інтернаціоналізму був ідеологічною базою для реалізації проекту ліквідації національних відмінностей між різними спільнотами. Найвиразніше ідею пролетарського інтернаціоналізму втілювали слова Леніна щодо прийдешньої всесвітньої єдності націй, що їх цитував як програмні У своїй діяльності головний ідеолог в УРСР у 1970-х роках Валентин

Маланчук: «Ми всіх зусиль докладемо, щоб з монголами, персами, індійцями, єгиптянами зблизитись і злитися, ми вважаємо своїм обов'язком і своїм інтересом зробити це, бо інакше соціалізм у корені буде неміцним» [Маланчук 1972: 281].

Починаючи з 1930-х років відбувалась цілеспрямована й послідовна деукраїнізація України. Штучно організований голодомор 19321933 рр., внаслідок якого загинули мільйони українських селян, поєднання його з терором, розв'язаним проти національної інтелігенції, дає всі підстави кваліфікувати дії більшовицької влади в Україні в 1930-х роках як геноцид українського етносу. Демографічна й мовно-культурна політика, спрямована на асиміляцію українців, продовжувалась і в післявоєнний період. Особливо інтенсивно ці процеси відбувались в урбаністичних середовищах. Етнолог Володимир Скляр на основі статистичних даних переписів післявоєнного часу переконливо довів, що в цей період відбувалось зменшення питомої ваги українців та україномовних серед усього населення, тоді як рівень частки росіян та російськомовного населення невпинно зростав. «Такі зміни, - зазначає В. Скляр, - стали безпосереднім результатом становища українців в Україні за радянської доби як масового етносу (підпорядкованої більшості), а росіян - як домінантної меншості» [Скляр 2010: 24-25].

На підтвердження можна навести такі статистичні дані з системи освіти: у Києві в 1985-1986 навчальному році було 267 шкіл, з них - 35 шкіл з українською мовою навчання, 142 - з російською і 90 так званих «змішаних» [Шумарова 2000: 62]. У 1991 р. кількість українських шкіл збільшилась до 49, але і тоді українською мовою в Києві навчалося лише чверть усіх міських учнів [Шумарова 2000: 62].

Хоча в масштабах усієї України мережа шкіл з українською мовою навчання формально була досить чисельною, слід врахувати, що в основній своїй масі це були сільські школи зі значно меншою кількістю учнів порівняно з міськими школами.

Масштаби зросійщення української науки в 1970-1980-х роках засвідчує співвідношення україномовних і російськомовних наукових видань перед розпадом CPGP: «:.:3 354 праць з різних природничих і технічних дисциплін, які планувало в 1991 році випустити у світ академічне видавництво “Наукова думка”, лише 4 (!) мали вийти українською - по одній з ботаніки, палеонтології, енергетики й машинобудування, а решта всі - російською. Та власне майже нанівець було зведено вживання української мови й у сфері гуманітарних наук, крім ще наразі української філології-народознавства та почасти історії. Того ж таки року в згаданому видавництві тематичним планом передбачалося видати з філософії, економіки, права міжнародних відносин 101 працю, з них українською (нагадаємо - тоді вже третій рік державною в УРСР мовою) - 7 (!)» [Гирич, Рибалко 1998: 170].

На жаль, у російському підручнику з соціолінгвістики, виданому уже в наш час, наводиться хибна інформація про «відносну динамічну рівновагу», яка нібито існувала в Україні між російською та українською мовами перед розпадом Радянського Союзу, пор.: «...На Україні, де соціально-комунікативна система включає в якості головних компонентів українську і російську мови (крім них, є ще білоруська, болгарська, угорська, чеська і деякі інші), до розпаду СРСР спостерігалась відносна динамічна рівновага між цими мовами. Існували школи і з українською, і з російською мовами навчання, в науці й вищій освіті були в обігу обидві мови, певною мірою поділяючи сфери застосування (природничі й технічні науки - переважно на російській мові, гуманітарні - переважно на українській)» [Беликов, Крьісин 2001: 27].

Слід врахувати, що в радянській системі, крім мовно-культурного винародовлення, спричиненого русифікацією, масова свідомість населення перебувала під постійним впливом маніпулятивної тоталітарної пропаганди. Повнота контролю над засобами масової інформації давала правлячій партії можливість створювати і впроваджувати в масову свідомість населення низку офіційних міфів, призначенням яких була руйнація традиційної системи цінностей і нав'язування нового світогляду.

Як і в царський період, в УРСР активно пропагувався міф про етнічну єдність і ментальну подібність українців і росіян, що розмивало завжди присутню тією чи тією мірою в колективній етнічній свідомості межу між «своїм» і «чужим» (або просто «іншим»). Водночас радянська пропаганда успадкувала від імперської ще один маніпулятивний засіб винародовлення українства - дискредитацію його кращої свідомої частини шляхом означення її зневажливими прізвиськами, утвореними від імен видатних особистостей - борців за українську незалежність. Таку роль виконували прізвиська мазепинці в царській Росії, петлюрівці - в довоєнній УРСР, бандерівці - в післявоєнній УРСР. До цього ж ряду належали такі лексеми радянського новоязу, як український буржуазний націоналіст і ворог народу, а в 30-х роках поряд з ними широко вживався щодо репресованої частини українства ярлик фашисти.

Для знищення природного для людини відчуття належності до певної нації, усвідомлення внутрішньонаціональних зв'язків і національної солідарності та нав'язування замість цього інтернаціоналістського способу мислення і світосприйняття, радянська пропаганда постійно вживала щодо міжнаціональних відносин у СРСР один і той самий набір риторичних фраз зі сфери лексики на позначення родинних і товариських стосунків, що апелювали до глибинних структур свідомості, як-то: сім'я народів, народи-брати, дружба народів, єдина родина народів-братів, чуття єдиної родини тощо.

Поступовість змін в ідеологічних формулюваннях, які визначали відносини української і російської мов в УРСР, у зв'язку з наростанням асиміляційних процесів, можна простежити за текстами виступів радянських вождів.

На початку 1930-х років, після терористичного розгрому українізації, спланований наступ на українську мову супроводжувався пропагандистською риторикою, яка акцентувала спорідненість, близькість української і російської мов та розмивала межі між ними. Ця пропаганда виконувала роль ідеологічної бази репресивної кампанії нищення самобутніх рис української мови. Тавруючи «буржуазно-націоналістичну суть шумськизму-хвильовизму», Сталін у 1933 р. так визначав небезпеку ренесансу української культури: «Цей рух, що на його чолі стоїть усюди не комуністична інтелігенція, може подекуди набрати характеру боротьби за відчуження української культури і громадськості від загальнорадянської культури і громадськості, характер боротьби проти “Москви” взагалі, проти російської культури. Я не доводитиму, що така небезпека стає дедалі більш реальною на Україні» [Цит. за: Хвиля 1933: 19].

У 1930-х роках, після остаточного утвердження Сталіна на верхівці владної піраміди, політика зовнішнього звуження сфер застосування української мови була поєднана з втручанням у її внутрішній розвиток. Метою такого впровадженого згори корпусного планування було нищення самобутніх рис української мови і зближення її з російською. Як зазначає дослідник радянської мовної політики в Україні Юрій Шевельов, «новим у цей період було те, що наступ на українську мову ззовні, русифікаційний тиск на мовця, тепер сполучався з наступом на мову зсередини: саму структуру, основу безборонної літературної мови відкрито російським впливам і позикам, а її діалектну основу зрушено на схід» [Шевельов 1998: 137; див. також: Українська мова у XX сторіччі 2005].

У цей же час російський народ почав трактуватися в радянському новоязі як старший брат усіх інших народів Радянського Союзу. У відомому тості Сталіна на честь перемоги СРСР у Другій світовій війні старшобратню роль російського народу було легітимізовано остаточно: «Я хотів би підняти тост за здоров'я нашого Радянського народу і, перш за все, російського народу. Я п'ю, перш за все, за здоров'я російського народу тому, що він є найбільш видатною нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу» [Цит. за: Кубайчук 2004:97].

Опертя на російський націоналізм у радянській національній політиці продемонструвало і впровадження нового гімну, в якому акцентувалась об'єднавча місія Росії в багатонаціональному СРСР, замість Інтернаціоналу, який виконував в СРСР цю роль до 1944 р.

Подальша русифікація, якій сприяла демографічна ситуація - зростання міського населення за рахунок сільського і поширення асиметричної двомовності, тобто двомовності, обов'язкової для українців і необов'язкової для росіян та представників інших етносів на території УРСР, супроводжувалась новою агітаційною кампанією, призначеною для розмивання в масовій свідомості неросійських народів СРСР поняття «рідна мова».

Продемонструвавши шляхом сталінських «чисток», що чекає на кожного, хто вважає рідну мову основою своєї, іншої, ніж російська, і незалежної від неї ідентичності, радянське керівництво післяста- дінської доби змістило акценти у словесній риториці щодо сфери міжмовних відносин з агресивно-інвективних на позірно ліберальні. Тепер російська мова була оголошена «другою рідною мовою» для всіх неросійських народів СРСР. Відповідне словесне оформлення процеси асиміляції дістали в 1961 р. у доповіді Микити Хрущова на XXII з'їзді КПРС. «Не можна не відзначити, - сказав він у доповіді, - зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціональних відносин, прилучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва» [Хрущов 1962: 80].

У 70-х роках минулого століття комуністичне керівництво вважало, що вже досягло своєї мети побудови нового суспільства і формування нової людини, заради якої в жертву було принесено мільйони людських життів. У СРСР було оголошено постання радянського народу як «нової історичної соціальної і інтернаціональної спільності людей, що інтегрує в монолітну соціалістичну єдність усіх класів та соціальних груп, усіх націй та народностей СРСР» [Українська радянська енциклопедія, т. 9 1983: 260].

Відтак у попередню формулу Микити Хрущова про російську мову як «фактично другу рідну мову для народів СРСР», яку ці народи «добровільно вивчають», було внесено у 1970-х роках невелику, але істотну корективу - тепер російська мова проголошувалась рідною для українців по праву. Таке визначення ролі російської мови в УРСР впровадив В. Щербицький, який стверджував: «Сьогодні в процесі культурного будівництва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці і яка стала загальновизнаним засобом взаємного спілкування всіх націй і народностей СРСР» [Щербицький 1974: 118] (курсив мій. - Λ. М.). У добу В. Щербицького з офіційного вжитку було вилучено словосполучення український народ. Редактори отримали вказівку заміняти його на інше визначення - народ України або трудящі маси [Мінчак 2003: 134].

Як свідчать деякі праці з національних питань, у другій половині 1980-х років для характеристики національних процесів, що відбувалися у СРСР, почала впроваджуватись теза про «природну асиміляцію». Зокрема, у виданій в 1987 р. в Ташкенті книзі «Вопросы совершенствования национальных процессов в СССР» стверджувалось: «Уявляється, що справедливий підхід до явищ природної асиміляції є несумісним з нав'язуванням збереження самобутності навіть в тому

випадку, коли це нав'язування здійснюється з найкращими, гуманістичними намірами, прагненням до того, щоб якісь етноси або їхні окремі частини не щезли з етнічної карти світу» [Вопросы совершенствования 1987: 87] .

У подібних формулюваннях можна вбачати тенденцію до переходу від ідеологеми «гармонійної двомовності» і російської мови як другої рідної мови до ідеологеми «природної асиміляції», тобто вживання російської як єдиної рідної мови не тільки для росіян, а й для неросійських народів. Можна, отже, говорити, що в завершальній фазі існування Радянського Союзу партійна верхівка вже готувала зникнення з етнічної карти світу тих народів СРСР, серед яких їй вдалося успішно реалізувати проект «гармонійної» двомовності із поступовим витісненням з ужитку рідної мови. На радянському новоязі така невтішна перспектива називалась «природною», а відтак «добровільною» асиміляцією.

Проте радянська спільність існувала лише в уяві вождів КПРС, а тому розпалась від першої ж спроби порушити її ідеологічний інтернаціональний моноліт через проголошену М. Горбачовим політику перебудови і гласності. Радянська система виявилась нежиттєздатною, оскільки суперечила універсальному закону необхідної різноманітності. Як відомо, тільки внутрішньо різноманітні системи відзначаються резистентністю і метастабільністю [Кісь 2002: 37].

Однак, попри крах комуністичного режиму, не слід недооцінювати спричинених ним спустошень - і в царині природних, матеріальних, і в царині людських, духовних ресурсів. Частково йому вдалося сформувати новий тип людини - людини, тотально винародовленої, позбавленої зв'язків з довкіллям, відчуженої від будь-якої культури, людини з комплексом «чужинця на своїй землі».

Тривалі процеси асиміляції, розмивання поняття «рідна мова» через пропаганду двох рідних мов сформували специфічну ментальність совєтизованого українця, в якій російське не усвідомлюється як інше, відокремлене від свого, українського. Ідентичність таких людей розмита, зв'язки зі своєю культурою ослаблені, водночас і нашарована на неї російськомовна культура засвоюється поверхово. Цю особливість масової свідомості значної частини українського населення зауважив Джеймс Мейс в одній зі своїх останніх статей «Україна як постгеноцидна держава». Виділяючи серед причин блокування будь-яких реальних реформ в Україні й таку, як «брак модерної європейської національної свідомості серед більшості населення», політолог наводить такі дані: «...на рівні основної етнополітичної лояльності стабілізувалися 20-25 відсотків “совків” (радянські люди із залишковою ностальгією за старим режимом), приблизно така ж кількість так званих щирих українців, які мають почуття до України, подібні до тих, що більшість французів - до Франції, або поляків - до Польщі. Решта населення без ніякої етнополітичної само- ідентифікації, окрім, можливо, якогось невизначеного усвідомлення, що вони громадяни України, але без значних зв'язків з українською культурою» [Мейс 2004: 126].

Ментальною спадщиною радянської доби лишається поширене до сьогодні на рівні масової свідомості (і активно підтримуване численними російськими газетами, що видаються в Україні) переконання в тому, що є багато українських націоналістів, але зовсім немає російських націоналістів.

Таким спостереженням поділився з читачами журналу «Український тиждень» його редактор Юрій Макаров: «Я давно помітив асиметрію у, здавалося б, симетричній ситуації: коли україномовний українець не хоче переходити на російську, це називається “націоналізм" коли ж російськомовний українець не хоче переходити на українську, це називається “защита прав русскоязьічного населення”» [Макаров 2008: 2].

Подібну парадоксальну реакцію на схожі вияви небажання мовців поступатися своїми мовними звичками підтверджують і соціолінгвістичні дослідження. Зокрема, під час обговорення мовних проблем у київській фокус-групі, яке було проведено восени 2006 р. в межах проекту INTAS, одна з його учасниць, юристка 27 років, заявила: «У нас много националистов», уточнивши, що вважає націоналістами людей, які говорять тільки українською. На запитання модератора, а чи є російські націоналісти, респондентка відповіла: «Нет, националистов больше по украинскому язьїку, а русских я вот не встречала».

Подібні психологічні стереотипи є виявом гібридної національної свідомості, що виникає під дією асиміляційних процесів. Формування особистості з роздвоєною українсько-російською ідентичністю було достатньо поширеним явищем ще в самодержавній Росії. Очевидно, мають рацію ті історики, які вбачають у недостатній сформованості національного самоусвідомлення значної частини населення підросійської України одну з причин поразки українців у визвольних змаганнях. Так, порівнюючи Галичину з Наддніпрянською Україною початку XX століття, Іван Лисяк-Рудницький писав:

«Слід наголосити на ще одній важливій різниці між середньо- східною Україною і Галичиною. В Галичині лінія, що розділяла поляків та українців, була чітка і ясна, незважаючи на часті мішані шлюби. Треба було бути або поляком, або українцем, але не обома відразу. Тим часом російсько-українська диференціація залишалася мінливою і часто розпливчастою. Наприклад, усі російські політичні партії діяли на Україні і знаходили підтримку не лише серед російської меншості, але й серед частини корінного українського населення. Участь У російській політичній і культурницькій діяльності не виключала існування залишкової української свідомості. Однак поширеність таких гібридних форм національної ідентичності вказувала на те, що українському рухові було ще далеко до осягнення своєї мети» [Лисяк- Рудницький 1994: 482].

Щоб розлучитися з Росією, мало відокремитися від неї державним кордоном. Не менш важливо відділити українську культуру від російської в свідомості русифікованого населення. Тому не можна обмежуватися введенням української мови в сфери адміністрування й освіти, ці процеси мають обов'язково супроводжуватися домінуванням української мови в засобах масової інформації. Мовна ситуація наших міст не зміниться, якщо впровадження української мови й надалі обмежуватиметься дидактично-навчальними методами, натомість у сферах розважальної й популярної культури пануватиме російська.

Будь-який, навіть поверховий, аналіз мовно-культурної політики провідних телевізійних каналів у нібито незалежній Україні підтверджує використання ними радянських асиміляційних практик. Лише тепер політика утримування українського глядача у спільному з Росією мовно- культурному просторі власники й керівники телеканалів пояснюють інтересами бізнесу. Наприклад, голова правління каналу «Інтер» Сергій Созановський виправдовує російськомовність серіалів, створених в Україні, і їхню насиченість російськими реаліями такими аргументами: «Так, ми інколи вимушені в наших серіалах вдягати міліцію в російську форму... Так, інколи вимушені вішати й російські номери на машини. Бо існують закони бізнесу. Якщо цього не враховувати, виробництво на території України перестане бути цікавим партнерові й сусіду, близькому нам за ментальністю» («Дзеркало тижня», 1 березня 2008 р.).

Оскільки в Україні відсутня мовна політика, внаслідок чого своя культура не має підтримки, культурно-інформаційний простір країни виявився беззахисним перед потужною російською експансією. Через це процеси дерусифікації й деколонізації були заблоковані. Домінування російської мови в засобах масової інформації, особливо на телебаченні, дозоване, як і в радянський період, введення україномовних передач у менших обсягах порівняно з російськомовними, практика двомовних передач стимулюють подальше змішування двох мовних систем, що в перспективі спрямовано не лише на збереження, а й на збільшення показника демографічної потужності російської мови в Україні. Опитування Київського міжнародного інституту соціології впродовж 1991-2003 років засвідчує, що відбувається збільшення групи російськомовних українців за рахунок носіїв змішаного українсько- російського мовлення. Як зазначає Валерій Хмелько, «за щорічними даними, що узагальнюють оцінки інтерв'юерів в опитуваннях 20002003 рр., серед дорослого населення за цей період статистично значуще зменшилася поширеність суржику та збільшилася поширеність російської мови. Кількість користувачів російської мови з 2000 до 2003 рр. на 3,4 % зросла, а користувачів суржику на 4,4 % скоротилася. Зафіксоване певне збільшення використання української мови поки що статистично незначуще на рівні р < 0,05» [Хмелько 2004:11].

Для порівняння варто навести динаміку змін у мовній ситуації однієї з тих країн, в якій національній еліті вдалося здолати наслідки

попередньої асиміляції. Згідно з першим переписом населення, проведеним у Гельсінкі в 1870 р., шведською мовою там внаслідок тривалого панування шведів у Фінляндії користувалися 57 % мешканців, а фінською - лише 27 %. Починаючи з цього часу, завдяки добре спланованій державній мовній політиці, кількість фінськомовних мешканців столиці стала швидко зростати і через 20 років (у 1890 р.) зрівнялася з кількістю шведськомовних - у процентному відношенні і ті, й другі становили по 46 %. Ще через 30 років (у 1920 р.) фінською мовою користувалися майже дві третини населення столиці (64 %), а шведською - тільки третина (33 %) [Ажнюк 2000: 22-23].

Як показує досвід інших народів, запорукою утвердження і зміцнення Української держави може бути лише шлях мовно-культурного самоствердження. Лише захистивши в своїй державі українську мову й створену на її основі культуру від потужного впливу колишньої метрополії, українцям вдасться здолати наслідки тривалої асиміляції й реалізувати своє право на національну самобутність, а відтак сформуватись у модерну політичну націю.





Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити