НАРИСИ З СОЦІОЛІНГВІСТИКИ - 2010

Розділ 5. МОВНА ПОЛІТИКА

5.3. Мовна політика України в добу незалежності

Державний статус української мови був затверджений ще до здобуття незалежності. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР». У Законі було проголошено: «Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя» (ст. 2 розд. 1). Разом з тим у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей, які проживають в Україні.

Прийняття Закону «Про мови в Українській РСР» викликало сильну протидію з боку комуністів та інших супротивників надання українській мові державного статусу. Гостра політична боротьба супроводжувала обговорення питання про державний статус української мови під час прийняття Конституції України, однак патріотичній частині депутатів Верховної Ради вдалося здобути перемогу.

У статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 р., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин...

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» [Українська мова. Енциклопедія 2007:142].

Державний статус української мови було підтверджено й роз'яснено також у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (14 грудня 1999 р.). Конституційний Суд України дав пояснення, що статус української мови як державної вимагає вживання її в органах державної влади, місцевого самоврядування, у навчальних закладах [Німчук 2007: 142].

За роки незалежності було прийнято низку урядових документів, у яких визначалися заходи з реального набуття українською мовою державного статусу: Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 р. (1991), Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови (1997 р.), Про внесення змін і доповнень до постанови Кабінету Міністрів № 998 від 8 вересня 1997 р. (2000 р.), Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки (2003 р.). Однак жодну з цих програм так і не було повністю виконано [Скляр 2010: 12].

Не було створено також інституцій, наділених функціями контролю за виконанням мовного законодавства.

Розвиток української ситуації унаочнює відому з досвіду зарубіжної соціолінгвістики закономірність, згідно з якою відсутність у державі мовної політики є також політикою, що полягає у підтримці сильнішої мови. В Україні зберігається досягнуте в попередній період домінування російської мови в міській комунікації, а в деяких сферах, зокрема в інформаційно-культурній, нові реалії відкритого суспільства й ринкової конкуренції призвели до значного посилення процесів русифікації.

У перші роки незалежності було досягнуто певних успіхів в утвердженні української у функції державної мови. Розширилась сфера її вжитку в адміністрації, в освіті, в науці, з'явилось більше українськомовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах був впроваджений обов'язковий іспит з української мови і обов'язковий курс ділового українського мовлення.

Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжувався опором з боку проросійськи орієнтованої частини політикуму.

Протистояння посилилось з початком президентства Леоніда Кучми, який переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де розташовані великі промислові центри зі значно більшою, ніж в інших регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за даними перепису 2001 р. в Донецькій області мешкає 38,2 %, а в Луганській - 39 % росіян, українців відповідно - 56,9 % і 58 %) [Державний комітет].

В інавгураційній промові Л. Кучма пообіцяв виконати передвиборчі гасла і надати російській мові статус офіційної, однак унаслідок рішучого протесту з боку українських сил змушений був відмовитися від своєї обіцянки.

Невизначеність позиції А. Кучми щодо мовного протистояння супроводжувала весь період його президентства. Невдовзі після обрання на другий термін, на прес-конференції 30серпня 1999 р. в м. Сімферополі Л. Кучма заявив: «По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне» («Україна молода», 1 вересня 1999 р.).

На Третьому Всесвітньому Форумі українців у серпні 2001 р. А. Кучма пообіцяв, що в Україні державною мовою буде тільки українська, однак восени того ж року виступив із заявою про доцільність надання російській мові статусу офіційної, але невдовзі, після різкої критики в колах української громадськості, відмовився від своїх слів [Погрібний 2003: 7].

Ще одну спробу надати російській мові права, аналогічні державній мові, проросійські політики зробили у зв'язку з ратифікацією Європейської хартії регіональних або міноритарних мов (European Charter for Regional or Minority Languages).

Як відомо, Європейська хартія призначена для захисту тих мов, яким загрожує зникнення. В її тексті не раз підкреслено, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні завдавати шкоди офіційним мовам і необхідності вивчати їх», а умови прийняття Хартії надають широкі можливості вибору тих пунктів, які відповідають інтересам держави, що її ратифікує.

Треба сказати, що підготовку цього документа супроводжувало багато дискусій. Попри заявлені шляхетні цілі щодо призначення Хартії для охорони й розвитку регіональних або меншинних мов, ставлення до неї в багатьох країнах Європи неоднозначне. Наприклад, Франція відмовилась ратифікувати Хартію. Конституційна рада Франції прийняла відповідне рішення про те, що надання мовам національних меншин особливих прав на офіційне використання порушує конституційні принципи цілісності Французької республіки, рівності перед законом та єдності французького народу.

Детальний аналіз цього документа й позицію Франції щодо нього містить перекладена українською книжка французького політолога Івон Больман «Мовні війни в Европі» (К., 2007). І. Больман вважає Хартію загрозою для національних держав, засобом етнічної регіоналізації Європи [Больман 2007]. Європейську хартію регіональних або меншинних мов досі не прийняла низка країн. Не ратифікувала її й Росія, хоча на її території проживає багато етнічних груп, мовам

яких загрожує зникнення. Натомість в Україні проросійська частина депутатського складу використала Хартію, всупереч її призначенню, для лобіювання «захисту» російської мови.

Законопроект про ратифікацію Хартії, який було представлено на розгляд у Верховну Раду України в 1999 р„ група депутатів підготувала у варіанті, найбільш вигідному російській меншині, мова якої аж ніяк не належить до тих, що потребують захисту. В проекті пропонувалось надати права, рівні з правами державної мови, мовам тих національних меншин, кількість представників яких у певних адміністративно-територіальних одиницях становить понад 100 тисяч осіб. Згідно з цим проектом, російська мова може претендувати на статус, рівний державній, у 16-ти з 24-х областей України, а також у Криму, Києві та Севастополі.

24 грудня 1999 р. цей проект ратифікації Європейської хартії регіональних або міноритарних мов був прийнятий Верховною Радою України під головуванням Олександра Ткаченка [Погрібний 2003: 53-55]. Однак Конституційний Суд України кваліфікував прийняті зобов'язання як неконституційні, відмінивши таким чином ратифікацію Хартії у затвердженому Верховною Радою варіанті [Погрібний 2003: 53-55].

Але в грудні 2002 р. той самий законопроект про ратифікацію Хартії знову вніс на розгляд Верховної Ради президент Л. Кучма. 15 травня 2003 р. Верховна Рада ратифікувала Європейську хартію регіональних або міноритарних мов. Згідно з прийнятим документом, положення Хартії застосовуватимуться до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької і угорської [Погрібний 2003: 55].

Те, що ратифікація Хартії з нічим не виправданим внесенням до неї низки мов, які не потребують захисту, відбулась з цілком конкретною метою використати її для затвердження панівних позицій російської мови, довела низка рішень обласних і міських рад східних і південних регіонів України про надання російській, мові статусу регіональної, що були прийняті в 2006 р„ під час прем'єрства Віктора Януковича.

Ось які аргументи, спираючись на Закон України про ратифікацію Європейської хартії, наведено на користь утвердження російської мови як регіональної у першому ж абзаці відповідного рішення Харківської обласної ради від 3 червня 2006 р.:

«Завдяки історичним обставинам і умовам, що визначали і визначають соціально-економічний і культурний розвиток Харківської області, російська мова завжди була і залишається, як свідчать переписи, дослідження і опитування, найбільш вживаною в усіх сферах суспільного життя» [Больман 2007: 211] (курсив мій. - А. М.).

Твердження про те, що російська мова «завжди була» найбільш вживаною, важко кваліфікувати інакше, ніж безпардонне перекручення історичних фактів, адже в минулих століттях абсолютну більшість населення Слобожанщини становило українське селянство, яке говорило українською мовою.

Не менш відверту підтасовку вже сучасної статистики бачимо в першому абзаці тексту рішення Луганської обласної ради від 25 квітня 2006 р., де зазначено:

«Згідно з інформацією Головного управління статистики в Луганській області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року), 91 % жителів Луганської області вважають рідною російську мову і вільно нею володіють, з них 38 % є росіянами за національністю та вважають російську мову рідною, 31 % - представники інших національностей, але вказали в якості рідної російську мову, 22 % - окрім рідної мови вільно володіють російською» [Больман 2007: 217].

Цей текст також може бути взірцем маніпулятивних словесних технологій. Сполучник «й» у визначенні «вважають рідною російську мову й вільно нею володіють» об'єднує дві різні за мовною ідентифікацією групи в одну. Це дає змогу долучити до 91 % і 22 % тих, хто не вважає рідною російську мову, а лише вільно нею володіє.

Показово, що українці, які становлять найчисельніший етнос Луганщини, в цьому документі взагалі не згадані, а зараховані до 31 % представників інших націй, хоча Луганську область важко назвати поліетнічною. Натомість підкреслено присутність великої групи етнічних росіян.

Обґрунтування рішення містить й інші формулювання, які цілком можна кваліфікувати як дискримінаційні стосовно української спільноти області. Зокрема, в другому абзаці тексту російську мову визнано «засобом виразу (так!) культурної спадщини й спілкування більшості населення», що сформульовано безграмотно не тільки в суто мовному, а й політичному плані, оскільки є спробою надати процесам імперської русифікації історичної легітимності.

Прямим порушенням конституційного статусу української мови як державної є рішення Одеської обласної ради від 5 липня 2006 р., згідно з яким «забезпечується вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування» [Больман 2007: 222]. Нагадаємо, що саме цю функцію виконувала російська мова в Радянському Союзі, що й робило її ефективним знаряддям русифікації неросійського населення країни.

У зв'язку з цим слід зауважити, що поява аналогічного пункту в програмах двох претендентів на пост президента, а саме - Володимира Литвина і Сергія Тігіпка, під час останніх виборів є такою ж спробою повернення російській мові того домінантного становища в Україні, яке вона мала за радянського тоталітаризму. За своїм правовим статусом пропозиція надати російській мові функцію мови міжнаціонального спілкування на території України тотожна програмним обіцянкам лідера комуністів Петра Симоненка і лідера регіоналів Віктора Януковича утвердити російську в статусі другої державної мови.

Водночас ряд формулювань у відповідних рішеннях обласних і міських рад Сходу і Півдня свідчать про те, що депутати, які представляють в цих органах законодавчу владу, не збираються обмежуватися регіональним статусом російської мови, а планують домогтися надання їй функції загальнодержавної. Зокрема, депутати Донецької обласної ради внесли до свого рішення про регіональний статус російської мови і такий пункт: «Направить обращение в Верховную Раду Украины с предложением о придании русскому языку статуса государственного языка наряду с украинским» [Больман 2007: 219].

У зверненні Донецької міськради до президента, прем'єр-міністра і Тернопільської та Львівської міських рад від 21 лютого 2007 р. депутати підкреслюють, що, хоча вони і використовують Хартію для надання російській мові статусу регіональної, вони не визнають російську мовою меншості, відтак їх не задовольняє офіційне поширення її функцій лише на Донеччині, вони домагатимуться аналогічного статусу для неї в загальнодержавному масштабі.

Отже, як свідчать тексти розглянутих офіційних документів, захисникам російської мови не йдеться про двомовність ані на регіональному, ані на загальнодержавному рівні. Вони обстоюють збереження у східних і південних областях і подальше територіальне розширення російської одномовності, а разом з нею і стану провінційної постколоніальної асимільованості, культурної, ментальної й економічної залежності населення України від Росії.

Щоправда, низку наведених рішень обласних і міських рад скасували прокуратури відповідних областей і міст.

Нечіткість формулювань мовного законодавства та брак спеціальних органів, наділених функціями контролю за його виконанням, дозволяє і депутатам Верховної Ради, і багатьом чиновникам ігнорувати норму про обов'язковість вживання державної мови в адміністративно- управлінській сфері, незважаючи на наявну нормативну базу, в тім числі на рішення Конституційного Суду. Як зазначає доктор юридичних наук Володимир Василенко, «Українська Конституція, українські закони не примушують пересічного громадянина знати українську мову, лише українську мову і не забороняють спілкуватися іншими мовами, абсолютно ні. Ці вимоги поширюються на чиновників. Парадокс і цинізм полягає в тому, що чиновник не хоче вивчати українську мову, а тому він закликає всіх інших громадян, яких ці кваліфікаційні вимоги не стосуються, боротися проти української мови» [Трач 2008: 296].

Керуючись фактичним дозволом на порушення закону про державний статус української мови, проросійська частина Верховної Ради зробила спробу юридично узаконити використання російської мови при виконанні службових обов'язків. 19 вересня 2008 р. Верховна Рада України прийняла за основу проект Закону України «Про державну службу» № 1400, автором якого був лідер Партії регіонів Віктор Янукович. Стаття 21 цього законопроекту містить положення про те, що «особи, які вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби, повинні відповідати таким вимогам: ...3) вільно володіти державною та російською мовами» («День», 26 вересня 2008 р.).

Прикладом невиконання законів і розпоряджень у галузі мовної політики може бути й доля указу президента про опрацювання в Кабінеті Міністрів питання про створення центрального органу виконавчої влади з питань державної мовної політики, що його В. Ющенко підписав у лютому 2008 р. Указ досі не виконано.

Невиконання законів, у тім числі мовних, кваліфікує як елемент радянської спадщини німецький славіст Юліане Бестерс-Дільґер у дослідженні української мовної політики в засобах масової інформації. Наводячи факт впровадження закону 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення» лише в 2004 р., тобто із запізненням на 10 років, що його уже через тиждень президент Кучма оголосив «швидше рекомендацією», яка «не повинна сприйматися буквально», п. Бестерс- Дільґер зазначає: «Називати закон рекомендацією - це загроза самим принципам держави» [Бестерс-Дільґер 2008: 273].

Друга причина незадовільного стану дотримання 10-ї статті Конституції України, на якій також наголошує п. Бестерс-Дільґер, - це нечітке формулювання законів, що залишає необмежений простір для тлумачення.

В одному з інтерв'ю з Віталієм Шевченком, колишнім головою Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, журналісти «Українського тижня» навели дані про порушення закону на провідних українських телеканалах: 20 листопада 2008 р. в передпрайм і прайм до 11-ї ночі на провідних телеканалах російський продукт становив: на «1 + 1» - 54 %, «Інтер» - 44 %, «ICTV» - 54 %, «СТБ» - 46 %, «Новий» - 63,5 %, «Україна» - 31 % («Український тиждень», 2008, № 48, с. 16).

Як бачимо з відповіді В. Шевченка, ситуацію, що склалась у телевізійному просторі, пояснює брак чіткості в законодавстві:«.. .Позаяк держава не прописала ознак українськості, то зараз важко визначитись. Ось анекдотичний випадок: до музичного запису надали копію паспорта громадянина України, барабанщика якоїсь російської групи - це трактувалося як український продукт. Народний артист України Філіп Кіркоров - спробуйте заперечити, що це не український продукт». Відтак навіть голова Нацради не може суттєво вплинути на зміну ситуації в телепросторі: «Тут постає питання мови, бо мова ніде в законодавстві не прописана. Не вказано, що українська мова є ознакою українськості» («Український тиждень», 2008, № 48, с. 16).

Таким чином, упродовж усіх вісімнадцяти років існування Української держави управлінці в галузі культури не спромоглися розробити чітке законодавство, спираючись на яке працівники засобів масової інформації змогли б сформувати національний культурний простір - поширити українську мову, культуру, відродити історичну пам'ять.

І все ж, незважаючи на брак в Україні інституцій, відповідальних за статусне й корпусне мовне планування, можна говорити про певний поступ в утвердженні української мови в її державному статусі. Це стосується передусім сфери освіти. Якщо в 1987 р. більшість учнів в Україні навчалась у російськомовних школах, то за роки незалежності русифікацію українців через освітню систему було припинено. Нині в країні переважають школи та вищі навчальні заклади з державною мовою навчання. Крім того, створено мережу загальноосвітніх шкіл з викладанням мовами національних меншин.

За даними «Статистичного щорічника України за 2006 р.» на початок 2006-2007 навчального року в Україні нараховувалось 21 417 загальноосвітніх навчальних закладів різної форми власності. В них навчалося 5 120 147 учнів, з яких українською мовою здобувало освіту 79 %, російською - 20 %, румунською мовою навчалося 24,2 тисячі учнів, угорською - 18,5 тисячі, молдавською - 5,5 тисячі, кримськотатарською - 6,0 тисяч, польською - 1,5 тисячі, англійською - 0,4 тисячі, словацькою - 0,05 тисячі, болгарською - 0,1 тисячі учнів [Калиновська 2008: 202].

У вищих навчальних закладах, яких в Україні нараховується 966, за даними Міністерства освіти й науки на 1 січня 2007 р. загальна кількість студентів становила 2 786 582.

У ВНЗ 1-2 рівнів акредитації навчалось 468 029 студентів. З них державною мовою навчалось 84,7 %, російською - 15,3 %. Кількість студентів у ВНЗ 3-4 рівнів акредитації становила 2 318 553, з них українською мовою навчалось 83 %, російською - 16,9 % [Калиновська 2008: 203].

Щоправда, здобутки в освітній галузі виглядають значно скромніше на Сході й Півдні. У Луганську лише 10,3 % школярів навчаються українською мовою, а по області - 40 % [Магрицька 2009: 82]. Ірина Магрицька наводить і такий показовий факт: у Свердловську Луганської області за статистикою 40 % учнів навчаються в україномовних школах. А заяви щодо складання загальнодержавних тестів у 2007-2008 навчальному році розподілилися таким чином: українською виявили бажання писати тести-14 % учнів, російською - 86 %. У цьому зв'язку, безперечно, можна ствердно відповісти на запитання, яке ставить І. Магрицька, коментуючи зазначену статистику: «Можливо, ці останні відсотки і є показниками реального стану навчання українською мовою в Свердловську?» [Магрицька 2009: 13].

Одна з причин низького рівня володіння державною мовою у випускників шкіл Луганщини полягає в недотриманні мовного режиму в українських школах. На жаль, україномовний статус багатьох освітніх закладів лишається відносним не тільки у проблемних щодо побутування української мови регіонах, а і в столичних школах та вишах. Вживання української мови обмежується викладанням, на перервах учні й студенти, а часом і педагоги переходять на спілкування російською.

Спробу змінити ситуацію зробив громадський рух «Не будь байдужим!», провівши низку акцій з вимогою до Міністерства освіти і науки ввести україномовний режим у школах з українською мовою навчання. Під тиском громадськості Кабінет Міністрів України прийняв 30 вересня 2009 р. постанову № 1033 «Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад», яка вносила таке доповнення до Положення: «в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі постійно застосовувати українську мову, а у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національної меншини поряд з українською мовою - також мову, якою здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі» («Урядовий кур'єр», 14 жовтня 2009 р.).

Проте за поданням 52 народних депутатів з Партії регіонів Конституційний Суд України рішенням від 2 лютого 2010 р. визнав зазначений пункт Постанови уряду неконституційним («Слово Просвіти». - 2010. - Ч. 6. - 11-17 лютого).

Тим часом у середовищі столичних шкіл і вишів спостерігаються й певні позитивні тенденції. Так, директор україномовного київського ліцею «Голосіївський» Ю. В. Волощук зазначає в експертному інтерв'ю, що серед батьків молодшого покоління спостерігається вищий відсоток тих, хто спілкується з дітьми українською мовою [Калиновська 2008: 218]. Освітянин підкреслює й очевидні причини низького рівня використання української мови в системі міської комунікації - брак узгоджених дій, спрямованих на поширення української мови у сфері освіти, з одного боку, і в сфері культури, з іншого: «Коли переважна більшість преси російськомовна, коли більшість телевізійних програм російськомовні, то складається так, що дійсно державна мовна політика існує лише в освітній сфері, а вона повинна бути всюди» [Калиновська 2008: 218].

На підтвердження наводимо останні статистичні дані, що стосуються преси (за станом на 2008 р.).

Найбільший наклад (а отже, й розповсюдження) в Україні мають дві російськомовні газети - «Факти» (1,1 млн, за іншими оцінками - 600 тисяч) і «Сегодня» (700 тисяч, за іншими оцінками - 500 тисяч). Ці газети не тільки утримують читачів у спільному з Росією інформаційно-культурному просторі, а й постійно, як наприклад газета «Сегодня», публікують матеріали, що дискредитують українську культуру. Промовистим є вже той факт, що експертом з питань культури в цій газеті виступає Олесь Бузина, відомий своїми виразно українофобними публікаціями.

До першої четвірки найбільших газет, що видаються в Україні, входить лише одна україномовна з накладом 200 тисяч - «Сільські вісті», до читацької аудиторії якої належать переважно сільські жителі [Бестере-Дільґер 2008: 244].

Така сама ситуація в сфері розважально-інформаційних медій. Приміром, україномовний журнал для жінок «Вона» виходить накладом 35 тисяч, тоді як російськомовний жіночий журнал «Натали» має наклад 642 тисячі, російськомовний журнал «Cosmopolitan в Украине» - 135 тисяч [Левкова 2008: 33].

Про окупацію книжкового ринку України російською книгою написано багато. Попри те, що українська література інтенсивно розвивається, щороку з'являється багато творів різних жанрів, у тім числі популярних, наклади українських книжок поступаються російським у сотні разів.

Стан українського книговидання й книгорозповсюдження було детально відображено в експертній доповіді 2006 р., де, зокрема, зазначено:

«...У 1990 році в Україні було видано понад 170 млн примірників книжок, або 3,27 книги на душу населення, які одночасно реалізувались у понад 4000 книгарень. Натомість у 2005 році було видано 54 млн примірників, або 1,15 книги на душу населення. Але реалізувати цей обсяг книжок українські видавці мали можливість вже в 400 книжкових магазинах. Тобто якщо кількість книжок за накладами зменшилася у 3,14 раза, то кількість книгарень - майже вії разів. Це є свідченням деградації інфраструктури, яка мусила б забезпечити популяризацію та просування національної книги до споживача.

Водночас спостерігається позитивна динаміка зростання кількості видань за назвами (1990 рік - 7046 назви, 2005 - 15 720 назв), однак без збільшення тиражної маси книжок це не дозволило суттєво покращити позиції української книги. Якщо в 1991 році наклад однієї назви складав 23,2 тисячі примірників, то в 2005 році - 3,4 тисячі примірників. Однак ця середня цифра включає в себе і навчальну літературу для загальноосвітньої школи, де наклад однієї назви становить іноді сотні тисяч примірників. А отже середній тираж так званої “ринкової” книжки не перевищує 500 примірників, що робить її практично недоступною для пересічного українця» [Експертна доповідь 2007: 32].

Стан видавничої справи й книгорозповсюдження, згідно з яким російські книжки мають абсолютну перевагу на українському ринку, відповідно формує й запит, блокуючи зміну ситуації на користь артефактів української літератури. Цитоване всеукраїнське опитування 2006 р„ яке з'ясовувало і питання вибору мови, якою зазвичай респонденти читають художню літературу, дало такі результати: 16,7 % повідомили, що читають українською, 40,3 % - російською і 37,3 % - обома мовами [Бестерс-Дільґер 2008: 269].

Це ж дослідження показує, що до двомовних регіонів належать не лише Центр і Північ, де більшість читає художню літературу рівною мірою українською та російською мовами (відповідно 54,2 % і 48,9 %), а й Захід (43,4 %). Натомість на Сході й Півдні число респондентів, які читають літературу обома мовами, значно зменшується (відповідно до 26,4 % і 24,3 %). Більшість населення цих регіонів читає художню літературу російською мовою (68,9 % і 65,5 %) [Бестерс-дільґер 2008: 269]. Обговорення у фокус-групах у східних і південних областях підтвердило, що їхні мешканці надають перевагу російським книжкам. Українську книгу купують лише за умови, якщо немає наявної російської альтернативи та книга безумовно потрібна. Дехто навіть заявляв, що відмовляється читати українські книжки [Бестерс-Дільгер 2008: 270].

Таким чином, вплив української літератури у східних і південних областях за роки незалежності зведено майже нанівець.

Ще гірші справи на українському телебаченні - а це джерело найбільш масового впливу на населення. Російська експансія в інформаційно-культурний простір України здійснюється не тільки ззовні, з території Росії. Нині всередині України на приватних кіно- і телестудіях виробництво музичних програм, кіно- і телефільмів, телесеріалів, відеокліпів тощо здійснюється здебільшого російською мовою.

Вся ця телепродукція є типовим продуктом колоніальної культури, що перебуває під контролем колишнього імперського центру.

Кінокритики наголошують, що «українськість» таких серіалів вичерпується україномовними титрами. За атрибутикою й текстами ці фільми демонстративно російського забарвлення. Як зазначає Лариса Руденко, серіали, вироблені в Україні, «рясніють російськими прапорцями й двоголовими орлами, діалоги насичені суто російськими приколами та прислів'ями, музичний супровід побудовано на балалаєчних приспівах. І всі ці “балалайки со щами" вмонтовані в київські ландшафти» [Руденко 2007: 43] .

За тією ж інформацією, на українських продакшн-студіях існують неписані «таємні протоколи», в яких зазначено, чого в сценарії не має бути ніколи: «Ніколи не можуть звучати слова “Київ" “Україна” "українець” (“хохол” можна, навіть вітається), "президент” (президент один - Путін), жодних слів, що позначають нашу державність» [Руденко 2007: 43].

Призначення такої масової телепродукції - зберегти досягнутий у радянський період рівень маргіналізації україномовної частини соціуму в міських середовищах, заблокувати поширення на масовому рівні української культури, відновлення національної історичної пам'яті і традицій.

Таким чином, в Україні реалізується найгірший сценарій між- культурної комунікації, описаний, зокрема, у наукових дослідженнях: «Складні системи, зіштовхуючись і взаємопроникаючи, можуть породжувати повне або часткове переродження своєї культури. В національній культурі носії чужої культури, входячи до складу нації, що її створила, знищують і саму культуру, і її споживача. При цьому вони ‘привласнюють” національну культуру, адаптуючи її.

Інший випадок, коли відкритість системи національної культур^ на вході й виході призводить не до знищення виробника і споживача, а до заміни колишнього артефакта. З таким вислідом ми стикались, наприклад, в Україні, де українська мова виявилась витісненою з життя української нації російською, або спричинила появу нової субмови, яка називається “суржиком”. Подібне явище було в Чехії, де чехи продовжували існувати, але чеська культура була відтручена німецькою культурою. За сприятливих обставин у цьому випадку можливим є національне Відродження, як було в Чехії в XIX в.» [Зинченко, Зусман 2007: 111-112].

На жаль, мусимо констатувати, що, на відміну від чехів, українці поки що не спромоглися створити сприятливі обставини для національного Відродження. Артефакти української культури активно заміняються російськими в наймасовіших сферах соціокультурного простору. У нас склалась парадоксальна ситуація, коли державна мова і створена нею багата культура з давньою традицією загнана в меншинне гетто.

Особливо вразливим до винародовлюючого впливу такої масової культури є міське населення найбільш зросійщених областей, де саме середовище, сформоване в попередній період, відчужує носіїв української мови.

Зміна середовищ великих міських агломерацій Сходу на користь української мови після здобуття незалежності вимагала від влади особливої уваги до розширення функцій української мови не лише в адміністративно-управлінській і освітній сферах, а і в інформаційно- культурній, передусім шляхом підтримки і популяризації кращих зразків української культури в усіх її формах. Натомість цілковите нехтування справою впровадження дієвої мовної політики, внаслідок чого засоби масової інформації перейшли під контроль Росії, спричинило не тільки інерційне продовження в східних і південних регіонах асиміляційних лінгво-етнічних процесів, а й прискорило їх.

Так, якщо в середньому по Україні демографічна потужність української мови, попри відсутністьжовної політики, все ж дещо підвищилась за роки державної незалежності, то на Сході й Півдні маємо зовсім іншу картину.

Реальний стан нинішніх процесів русифікації визначається не середньостатистичними показниками, а регіональними відмінностями. Діаметрально протилежні напрями цих змін поділяють Україну на дві частини, що свідчить про різноспрямованість асиміляційних процесів. За період 1989-2001 рр. в західних і центральних областях відбулось суттєве - на 27,0 % - скорочення осіб, що вважають рідною російську мову. В східних і південних областях, навпаки, їхня частка зросла на 33,2 %. Українці, що вважають рідною російську мову, зосереджуються переважно на Півдні та Сході - 87,9 % від їхньої загальної чисельності в Україні [Скляр 2007: 51].

На цьому тлі, в ситуації послаблення імунітету населення до антидержавної риторики, особливо загрозливим явищем нинішнього політичного розвитку є прихід до влади в зазначених регіонах осіб, що поділяють погляди російських шовіністів.

Діяльність таких політиків і адміністраторів, орієнтованих на повернення країни до спільного з Росією євразійського простору і стану колоніальної залежності в межах імперії, здатна якщо й не досягти своєї мети, все ж надовго загальмувати поступ країни. Доказом цього є спроба Донецької міської ради, керованої М. Левченком, звузити в Донецьку мережу українських шкіл. У травні 2008 р. депутати Донецького муніципалітету ухвалили рішення «не допускати збільшення числа учнів, які навчаються українською мовою, розширення мережі україномовних шкіл і класів». Аналогічне обмеження стосувалося й дошкільних установ («Дзеркало тижня», 31 травня 2008 р.).

Звуження україномовної освіти в Донецьку - це спроба реалізації на регіональному рівні плану деукраїнізації і денаціоналізації освіти, який збирався запровадити в усій Україні уряд В. Януковича в 2006 р., коли гуманітарну політику на посаді віце-прем'єра очолював Д. Табачник. Годі віце-прем'єр запланував низку заходів з метою переорієнтації національної освіти на проросійську, зокрема збільшення обсягу вивчення літератури за рахунок російськомовних творів, заміну викладу історії України в шкільних підручниках на спільну з Росією тощо.

Для з'ясування причин нинішньої політичної кризи українським експертам міг би прислужитися досвід постколоніальних студій, що дістали розвитку в зарубіжних країнах. Цікаві й актуальні для українців міркування викладені, наприклад, у праці професора університету Райс (США) Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм», а також в інтерв'ю, яке вона дала редакторові журналу «Український тиждень» Юрію Макарову. Варто звернути увагу, зокрема, на тезу Е. Томпсон про розрізнення ситуацій, коли поглинання імперією іншої території усвідомлюється як колоніалізм, тобто як окупація, і ситуацій, коли населення приєднаної території виявляє згоду з підпорядкуванням імперії.

«Якщо окупована територія не відчуває себе метрополією, - зазначає Ева Томпсон, - коли вона позбавлена сильної ідентичності, а її населення погоджується бути периферією (чи її частиною) якоїсь нації чи імперії (наприклад, нинішні Ельзас або Корсика), про несправедливість колоніалізму не йдеться. Треба розрізняти колоніалізм і згоду, що поступово розвивається, з “поглинанням” імперією чи іншою нацією. В такому стані перебувають Веллс і Шотландія, котрі майже втратили відчуття власної ідентичності, змінили свої мови й католицьку релігію на англійський протестантизм (звичайно, спочатку не без жорстокого насильства) й стали частиною (периферією) Англії» («Український тиждень», 2008, № 30).

Те, що нині відбувається в Україні, і є боротьбою двох, на жаль майже рівновеликих за потугою, політичних сил, одна з яких протистоїть імперії і прагне зміцнити державну незалежність, а друга діє у згоді з неоімперськими амбіціями Кремля.

Вразливість державної незалежності виявляється в нездатності української еліти, навіть тієї, яку привів до влади Майдан, протистояти російському беззбройному завоюванню шляхом поширення імперської масової культури, що завозиться з Росії, а також продукується на території України. Відтак українське населення, передусім молодь, виховується в силовому полі її впливу, що нав'язує російську мову, імперське трактування історичних подій, російські традиційні цінності, поведінкові стереотипи. До цього слід додати й той незаперечний факт, що «для України перебування в російській зоні світу обертається на копіювання передусім російського негативу» (Юрій Андрухович). А електорат, сформований в єдиному з Росією мовно-культурному й ментальному просторі, легко схилити в бік Росії.

Соціолінгвістичні дослідження виявляють кореляцію між мовою повсякденного спілкування й політичними орієнтаціями населення. У масовому опитуванні 2006 р. на запитання «Чи згодні Ви з твердженням, що майбутнє України в союзі з Росією та Білоруссю?» ствердно відповіли 50,2 % опитаних, тоді як у відповідях на запитання «Чи згодні Ви з твердженням, що Україна має здійснити відповідні кроки для вступу в НАТО?» згідних виявилось значно менше - усього 20 % [Мовна політика 2008: 360].

Водночас розподіл відповідей по регіонах засвідчує суттєві відмінності в політичних орієнтаціях населення. У західному регіоні майбутнє України в союзі з Росією та Білоруссю схвалює всього 13 % респондентів, натомість в східному - 66,7 % і південному - 82,7 %. За майбутній вступ України до НАТО висловились більше половини (51,4 %) опитаних на Заході, тоді як на Сході й Півдні з цим погоджується менше 10 % респондентів (9,3 % на Сході і 7,1 % на Півдні).

Простежується високий ступінь залежності політичних орієнтацій респондентів від мови повсякденного спілкування. Як зазначає Ганна Залізняк, аналізуючи результати зазначеного опитування, «прихильники приєднання України до союзу з Росією та Білоруссю скоріш за все виявляться російськомовними громадянами, а противники - україномовними. За даними нашого опитування шестеро із десяти противників євразійського вектора інтеграції говорять українською мовою і лише 16,9 % російською, і навпаки, серед його прихильників більшість російськомовних (54,4 %)» [Залізняк 2008:144].

Натомість серед прихильників вступу до НАТО шестеро із десяти є україномовними і лише 15,4 % російськомовними, тоді як серед противників більше половини говорять російською мовою при 22,9 % україномовних [Залізняк 2008: 143].

Якщо імперії вдасться досягнути бажаного результату, то політичний розвиток України легко буде зіпхнути на шлях, аналогічний білоруському.

Запорукою ж зміцнення державного суверенітету може бути тверда й послідовна позиція влади у поширенні української мови в адміністрації й системі освіти, у підтримці й популяризації української культури у всіх її формах, відродженні історичної пам'яті і традицій.

Слід зазначити, що, як показують соціологічні опитування, проведені в Донецькій області, більшість донеччан не підтримують переконань регіоналів у «насильницькій українізації» Донеччини. Так, 89 % дітей вказали, що вони навчаються російською мовою, проте лише 53 % зазначили, що хотіли б навчатися цією мовою. Більше половини респондентів (53 %) стверджують, що знання державної мови необхідне їм для того, щоб «відчувати себе часткою українського народу». Майже 70 % вчителів вважають, що їхній навчальний заклад готовий перейти на державну мову викладання [Черникова 2007: 15- 22].

Таким чином, попри всі вади сучасної мовної політики, в якій немає механізмів контролю за виконанням 10-ї статті Конституції України, попри незсинхронізованість мовного розвитку різних регіонів і засилля російської масової культури, у ставленні громадян до державного статусу української мови та інших її оцінних характеристиках переважають позитивні спільні тенденції. Всі регіони об'єднує досить високий престиж української мови, а також лояльне ставлення більшості громадян до її державного статусу.

Результати всіх опитувань, у тім числі масового анкетування 2006 р„ свідчать, що рівень конфліктності міжмовних взаємин лишається низьким. Крім того, абсолютна більшість населення виявляє в самооцінках достатній рівень володіння обома мовами [Масенко 2008].

Все це створює сприятливий грунт для усунення пострадянських деформацій у духовному і культурному житті країни, поступової зміни мовно-культурних середовищ великих міст шляхом розширення комунікативних функцій української мови, поширення живомовних українських практик, що активізує креативний, культуротворчий потенціал нації і сприятиме її формуванню як спільноти вільних особистостей, позбавлених страху і комплексів національної неповноцінності.

Але необхідною передумовою цього є прихід до влади державницької еліти, здатної нейтралізувати потужний ідеологічний вплив «п'ятої колони».



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити