НАРИСИ З СОЦІОЛІНГВІСТИКИ - 2010

Розділ 1. ІСТОРІЯ СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ

1.3. Вивчення питань мовної політики

Важливим аспектом соціолінгвістичних досліджень є вивчення проблем мовної політики. В Україні такі дослідження набувають особливої значущості. Ґрунтовного вивчення потребує, зокрема, мовна політика радянської доби, згубні наслідки якої визначають сучасні деформації мовного життя країни.

Наукове опрацювання цієї теми в Україні зі зрозумілих причин стало можливим лише в 1990-х роках. Єдине монографічне дослідження, в якому аналізувались застосовувані в УРСР асиміляційні практики тоталітарного режиму, написане раніше, в 1960-ті роки, належить Іванові Дзюбі. Проте його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в той час вийшла друком лише за кордоном, в УРСР вона поширювалась нелегально в машинописних копіях як «самвидавівська» література, а її автор був підданий репресіям.

Монографія І. Дзюби була першим створеним в Україні науковим дослідженням реальної мовної ситуації країни, що висвітлило процеси витіснення української мови російською з більшості сфер суспільного життя, спростувало догму радянського мовознавства про так звану «гармонійність» українсько-російської двомовності. Крім загального аналізу звуження сфер функціонування української мови, автор, спираючись на ідеї В. Гумбольдта, О. Потебні та інших класиків мовознавчої науки, розглянув і таке цілковито замовчуване в офіційному радянському мовознавстві питання, як взаємозв'язок мови, культури й національної свідомості, показав згубний вплив денаціоналізації на моральний стан суспільства.

В Україні працю І. Дзюби було оприлюднено уже в часи незалежності у двох виданнях Видавничого дому «Києво-Могилянська академія» (1998 і 2005 рр.).

До початку 1990-х років під забороною перебували й зарубіжні дослідження більшовицької мовної політики в УРСР. Серед них слід назвати передусім монографію професора Юрія Шевельова «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус». Перше видання її вийшло в Нью-Йорку англійською мовою. Українською мовою (у перекладі Оксани Соловей) її було опубліковано в нью-йоркському видавництві «Сучасність» у 1987 р. Цій же темі присвячено дослідження В. Чапленка «Мовна політика більшовиків на Україні в 1950-60-х рр.» (Чикаго, 1974) і Р. Смаль-Стоцького «Українська мова в Совєтській Україні» (Нью-Йорк, Торонто, Сидней, Париж, 1969).

Праця Ю. Шевельова до сьогодні належить до найґрунтовніших досліджень мовної політики, яку провадили різні режими на окупованих українських землях у першій половині XX ст. Мовознавець накреслив об'єктивну лінгвістичну картину стану української мови в цей період, історію розвитку її загальнонаціонального стандарту, унормування правопису й термінології, історію лексикографічної теорії і практики, - і все це на тлі постійної протидії, що її зазнавала українська мова з боку урядів панівних націй у різних частинах України.

Як показав учений, найжорстокішою і найвинахідливішою була політика радянського режиму. Саме радянський уряд, послідовно звужуючи сфери функціонування української мови, почав упроваджувати в 30-ті роки політику так званої внутрішньої русифікації, тобто вимагав через лексикографічну й редакторську практики примусово спрямовувати лексичний склад і граматичну будову української мови в бік максимального зближення її з російською.

У мовознавчій спадщині Ю. Шевельова є також розвідка, присвячена аналізові мовної ситуації України післявоєнного періоду, - «Так нас навчали правильних проізношеній», уперше опублікована в журналі «Сучасність» в 1986 р. під заголовком «Українська мова в себе вдома сьогодні й завтра». Статтю було написано у формі полемічної відповіді на звинувачення в «буржуазному націоналізмі», які висунули Ю. Шевельову автори опублікованої під псевдонімом М. Тарасюк 1973 р. в Києві брошури «Проти буржуазно-націоналістичних фальсифікацій в мовознавстві». Розвідка Ю. Шевельова містила аналіз мовних процесів, які відбувались у тогочасній Україні, зокрема низку дібраних з лексикографічних праць ілюстрацій до практики штучного обмеження словникового складу української мови.

Крім названих авторів, радянську практику внутрішнього зросійщення української мови досліджує Святослав Караванський, колишній учасник Руху опору, який з 1979 р. працює в США. В Україні його словники й мовознавчі праці, що стосуються лексикографічних, правописних, термінологічних питань, культури мовлення, були видані уже в роки незалежності. Аналізові внутрішньої русифікації української мови в радянський період приділено значну увагу в численних виступах С. Караванського в пресі, а також у монографіях «Секрети української мови» (К., 1994, друге видання - Львів, 2009), «Пошук українського слова, або боротьба за національне Я» (К., 2000), «До зір крізь терня, або хочу бути редактором» (Львів, 2008).

Роль мови в житті нації на широкому історіософському, соціально- політичному, культурологічному тлі висвітлено в працях В. Іванишина і Я. Радевича-Винницького «Мова і нація» (Дрогобич, 1994) та Я. Радевича-Винницького «Україна: від мови до нації» (Дрогобич, 1997).

Важливий матеріал для дослідження зовнішньої історії української мови містять опубліковані в останнє двадцятиліття збірники документів, що стосуються мовної політики урядів як царської, так і більшовицької Росії. Сотні таких документів наведено й прокоментовано у монографіях Василя Лизанчука «Навічно кайдани кували (факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні)» (Львів, 1995), «Кайдани ще кують» (Львів, 2004), «Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка» (Львів, 2008). Важливим довідковим виданням є також праця Віктора Кубайчука «Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови)» (К„ 2004). Низку джерел, які висвітлюють радянську політику щодо української мови, з доданими до них коментарями й словником репресованих слів уміщено також у збірнику «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду» (упорядники: Лариса Масенко, Віктор Кубайчук, Орися Демська-Кульчицька) (К., 2005).

Обидва аспекти асиміляційних практик, упроваджуваних в УРСР, розглянуто в праці Л. Масенко «Мова і суспільство. Постколоніальний вимір» (К„ 2004), а також у дисертаційному дослідженні авторки «Українська мова в соціолінгвістичному аспекті» (К., 2005).

Проблеми функціонування й розвитку української мови в умовах тривалої експансії російської мови висвітлено в публікаціях Миколи Лесюка, зібраних у книжці «Доля моєї мови» (Івано-Франківськ, 2004).

Останніми роками з'явилися також праці, що вивчають вітчизняний історичний досвід мовної політики в контексті державотворчих процесів. До таких праць належить дисертаційне дослідження Оксани Данилевської «Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР» (К., 2004). Праця є дослідженням мовної політики доби визвольних змагань, що містить і вивчення тогочасного законодавства в мовній сфері, і аналіз процесів унормування правописної, термінологічної та стилістичної систем української мови. Авторка переконливо довела, що роки Української революції мали вирішальний вплив на статус української мови. Зміни, які відбулися у мовній сфері в цей час, були настільки вагомими, що більшовицький уряд змушений був у 20-х роках продовжити напрям мовної політики Центральної Ради, Гетьманату й Директорії УНР як єдиний спосіб свого утвердження в Україні.

Законодавчі основи вирішення в період визвольних змагань мовних проблем, що стосувалися як української мови, так і мов національних меншин, досліджує також Ю. Прадід [Прадід 2002а, 20026].

Враховуючи сучасні завдання деколонізації українського мовно- культурного простору, які слід вважати визначальними для державної мовної політики, особливого значення набувають соціолінгвістичні дослідження, що вивчають досвід мовних політик інших країн, зокрема тих, яким вдалося відродити національну мову після тривалих утисків з боку інших держав.

Перші розвідки, присвячені дослідженню зарубіжних практик мовного планування, опублікував в Україні Юрій Жлуктенко [Жлуктенко 1990а, 19906].

Аналізові мовного планування інших країн у синхронічному та діахронічному аспектах було присвячено конференцію «Державність української мови і мовний досвід світу», що відбулася 11-12 травня 2000 р. в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. У текстах доповідей і повідомлень, опублікованих у збірнику за такою ж назвою, розглянуто світовий досвід мовного планування, де особливий інтерес для України становить аналіз історії мовного будівництва тих країн, яким вдалося в період державотворення успішно подолати наслідки попередньої асиміляції, зокрема Фінляндії та Ізраїлю (доповіді Б. Ажнюка і М. Феллера). Повчальним є й негативний досвід політики державної двомовності, висвітлений у доповіді Б. Ажнюка «Уроки двомовності: Ірландія». Низка розвідок, опублікованих у збірнику, присвячена аналізові сучасної мовної політики різних країн світу, а також країн пострадянського простору, переважно в порівняльному аспекті з сучасною мовною ситуацією і проблемами мовного розвитку України (доповіді Т. Марусика, К. Тищенка, С. Шумлянського, Д. Губенка, А. Погрібного, О. Скопненка та ін.). На жаль, мізерний наклад збірника (200 примірників) не сприяв поширенню важливої інформації, яку містила більшість опублікованих у ньому доповідей.

Соціолінгвістичну проблематику, зокрема політичні, соціальні й психологічні аспекти мовної ситуації і мовної політики в Україні, а також досвід мовного планування інших країн було розглянуто на конференції «Мовні конфлікти і гармонізація суспільства», яку провело в травні 2001 р. Товариство української мови Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Дослідження зарубіжного досвіду мовних політик у зв'язку з потребою його застосування до розв'язання нинішніх мовних проблем України здійснила А. Лазаренко в статті «Досвід мовних політик світу й українська перспектива (інформаційно-аналітичний огляд)». Розглядаючи мовну ситуацію України в світлі зарубіжних соціолінгвістичних практик, дослідниця відзначає хибність позиції невтручання в мовно-культурні процеси, що її виявляє українська влада, внаслідок чого мовний конфлікт лишається нерозв'язаним, зокрема не вирішено ключову проблему «владнання стосунків між новою офіційною мовою та колишньою домінуючою», а також мовні проблеми національних меншин, серед яких найактуальнішими є «відродження і подальше збереження їхніх етнічних мов та необхідність переорієнтації в офіційному спілкуванні на іншу державну мову» [Лазаренко 2002: 14].

На окрему увагу заслуговують праці з соціолінгвістики відомого мовознавця Ореста Ткаченка, зокрема монографія вченого «Українська мова і мовне життя світу» (К„ 2004).

У радянський період своєї наукової діяльності О. Ткаченко присвятив кілька праць проблемам реконструкції нині мертвої мерянської мови та обставинам її остаточного зникнення. Як зазначає дослідник у передмові до зазначеної книжки, сам вибір об'єкта його попередніх досліджень «стимулювався значною мірою загрозливим станом української мови, який склався в той період, коли писалися ці праці, і який, до речі, повністю ще не усунено» [Ткаченко 2004: 3]. Доля маловідомої зниклої фінно-угорської мови зацікавила О. Ткаченка з кількох причин, зокрема внаслідок близькості періоду її остаточного занепаду до нашого часу, а також через те, що ця мова загинула під тиском російської мови, асиміляційний вплив якої досі лишається загрозливим і для української. Ециклопедичні знання О. Ткаченка, багаторічний досвід дослідження мовних контактів, зокрема й палеолінгвістичного характеру, ґрунтовна обізнаність з розмаїттям мовного життя світу дали можливість дослідникові ввести мовно-культурну ситуацію України в контекст світового досвіду. До найцінніших теоретичних здобутків ученого належить, зокрема, запропонована ним соціолінгвістична класифікація мов. Відповідно до поширеності та значущості мов О. Ткаченко розрізняє такі їхні різновиди: 1) мови індивідуального поширення; 2) мови часткового вікового поширення; 3) мови часткового етнічного поширення; 4) мови часткового територіального поширення; Б) мови повного територіального поширення; 6) мови позатериторіального поширення; 7) мови екстериторіальні [Ткаченко 2004: 63].

Важливим для соціолінгвістичної перспективи української мови є розглянутий ученим історичний досвід тих народів, яким вдалося поширити вживання своєї мови на весь етнос, подолавши стадію часткового етнічного поширення мови, що виникає, як правило, тоді, коли народ опиняється в межах багатонаціональної держави, де панівне становище займає інший народ. До таких мов належали свого часу деякі слов'янські мови Центральної Європи - чеська, словацька, словенська, а також литовська, латиська, естонська, фінська. Народи, яким вдається здолати наслідки асиміляційного тиску іншої

держави і зробити свою мову загальноетнічним засобом спілкування, утворюючи власну державу, відповідно утверджують свою мову і у функції державної, тобто вона переходить від стану загальноетніч- ного поширення до стану загальнотериторіального поширення, стає й мовою міжнаціонального спілкування в межах відповідної держави.

До провідних тез, які обстоює О. Ткаченко в своїх соціолінгвістичних дослідженнях, належить теза про необхідність вироблення мовної стійкості як обов'язкової передумови для успіху процесу мовного самоствердження народу. Поняття мовна стійкість дослідник вживає для характеристики індивідуальної або групової мовної поведінки. Стосовно національної спільноти ця риса виявляється у збереженні колективної вірності своїй мові, що дуже важливо для виживання народу в умовах бездержавності. Ще одне поняття - мовна стабільність - О. Ткаченко застосовує на позначення становища, в якому перебуває мова. «Мовна стабільність і мовна стійкість народу - різні речі, - зазначає мовознавець. - Втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може поступово повернути й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найстабільнішу і найвпливовішу, найпоширенішу в світі мову» [Ткаченко 1990: 3].

У процесі набуття народом мовної стійкості він має спертися, на думку О. Ткаченка, на такі чотири чинники: національну традицію, на підставі якої мають розвинутися нерозривно між собою пов'язані національна свідомість та національна солідарність, що, своєю чергою, сприятиме розвиткові національної культури, після чого буде задіяно четвертий чинник - національний мир і співробітництво з іншими народами, насамперед сусідніми [Ткаченко 2004: 215].

Як підкреслює мовознавець, європейський і світовий досвід державотворення засвідчує загальну тенденцію до виникнення однонаціональних держав унаслідок унезалежнення національних країн і здобуття ними державного суверенітету, що не перешкоджає наявності в них національних меншин. Події останніх десятиліть підтвердили цю загальну тенденцію розвитку, зумовивши розпад на окремі держави багатонаціональної Югославії, розпад Чехословаччини і крах останньої імперії Європи - Радянського Союзу, що був фактичним спадкоємцем і продовженням Російської імперії.

Праця О. Ткаченка, в якій узагальнено світовий досвід мовного самоствердження народів, переконливо, з об'єктивних наукових позицій, унаочнює загальний принцип побудови держави на основі загальнотериторіального поширення однієї національної мови, що є головним чинником формування національної культури й ментальності та консолідації не тільки корінного етносу, а й національних меншин.

У зв'язку з цим дослідник приділяє певну увагу й аналізові пропозицій затвердити двомовність на державному рівні. «Прийняття двох державних мов, - пише він, - усупереч твердженню прибічників державної двомовності не продемонструє всьому світові ані демократичних устремлінь України, ані додасть їй престижу як європейській державі, бо протегуючи самій тільки російській мові (на шкоду українській та іншим мовам України), Україна виявить себе як державу, орієнтовану виключно на Росію, а радше за все просто її фактичну провінцію (з традиційною антиукраїнською політикою), і неприхильну як до України та українців, так і до інших безпосередніх або дальших сусідніх держав, з їхніми народами, оскільки носії білоруської, польської, угорської, болгарської, грецької мов будуть поставлені в незрівнянно гірші умови розвитку, ніж носії української і російської» [Ткаченко 2004: 268-269].

Здійснений О. Ткаченком ґрунтовний аналіз історичного досвіду мовного самоствердження народів має важливе значення не тільки для теоретичного розвитку української соціолінгвістики, а й для практичних завдань державного будівництва.

Оскільки мовна політика є невід'ємною частиною національної політики, вона становить предмет зацікавлень не лише соціолінгвістів, а й політологів. У 2007 р. в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна В. В. Заблоцький захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук «Мовна політика в Україні: стан та напрями оптимізації». На основі вивчення світового досвіду практичного застосування мовної політики автор політологічного дослідження неспростовно довів, що принцип утвердження в статусі державної однієї мови «цілком відповідає загальноприйнятій світовій практиці, оскільки мова належить до визначального чинника консолідації населення й комунікації в межах держави».

Добре обґрунтованими, а тому переконливими слід вважати низку загальних висновків проведеного дослідження, зокрема щодо відсутності досконалої законодавчої та нормативної бази для впровадження ефективної мовної політики в Україні, а також про брак політичної волі державної влади, що має наслідком поділ суспільства на україномовні та російськомовні регіони, надмірну політизацію мовних проблем і маніпулятивне використання їх політиками різних орієнтацій під час виборчих кампаній.

Цілком слушним видається, зокрема, твердження про те, що до найістотніших недоліків мовної політики України належить недосконалість механізмів її впровадження, зокрема брак будь-яких санкцій за порушення мовного законодавства.

Важливо, що автор дослідження не оминув увагою важливий міжнародний документ, особливості ратифікації якого в Україні суттєво вплинули на мовну політику. Йдеться про Європейську хартію регіональних мов або мов меншин.

У праці розкрито сутність і зміст Європейської хартії, зокрема її призначення для захисту мов, яким загрожує зникнення. Висновок В. Заблоцького про неправомірність введення російської мови до переліку мов, що підпадають під дію Хартії, і про безпідставність посилання на цей міжнародний документ у рішеннях місцевих рад Сходу й Півдня України про надання російській мові статусу регіональної, є політологічним підтвердженням висновків лінгвістичної і юридичної експертиз тексту Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і принципів її застосування в Україні.

Зарубіжний досвід синтезу соціо-, психо- і етнолінгвістики з етнологією і культурологією, що об'єднує всі ці дисципліни в одну галузь культурної антропології, починають успішно застосовувати й українські вчені. Великий інтерес для соціолінгвістів становлять праці львівського етнографа Романа Кіся «Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму)» (Львів, 2002), «Глобальне, національне, локальне (Соціяльна антропологія культурного простору)» (Львів, 2005), «Чи змарновані смислові ресурси Майдану? Сенс сенсоутворення» (Дрогобич, 2007).

В основу лінгвокультурологічної концепції Р. Кіся лягла сформульована О. Потебнею ідея нерозривної єдності, що її утворюють національна мова, культура й ідентичність. Слід зазначити, що праці вченого ґрунтуються також на солідній міждисциплінарній науковій базі, яка містить усе цінне, напрацьоване з відповідної проблематики в зарубіжній науці протягом XX століття, зокрема теорії класиків американської культурної антропології Ф. Боаса й Е. Сепіра, австрійського філософа Л. Віттгенштайна, герменевтичні студії новочасних європейських мислителів (Г. Ґадамера, Ю. Габермаса та ін.), дослідження неогумбольдтіанської школи європейської етнолінгвістики, праці з теорії комунікації тощо.

Ставлячи в центр дослідження проблеми живого мовлення, оперуючи поняттям живого спілкувальницького (комунікативного) середовища, розглядаючи мову передусім як діяльність, а не замкнену в самій собі систему, дослідник відкриває перед українською наукою нові перспективи, створюючи підґрунтя для випрацювання майбутньої практичної програми мовно-культурної політики України.

Провідною ідеєю дослідження Р. Кіся є теза про визначальну роль живого процесу спілкування у формуванні етнічної культури. Як доводить дослідник, семантика слів, процеси називання формуються у певному спільному мовно-комунікативному полі, що в ньому розгортається жива мовленнєва діяльність, яка й створює контекст культури.

Ще один важливий аспект етнолінгвістичної концепції ученого, що методологічно ґрунтується на ідеях О. Потебні, а також на теорії мовного релятивізму Е. Сепіра і Б. Ворфа і вченні неогумбольдтіанської школи європейської етнолінгвістики, становлять міркування автора про те, що «мова не тільки “оформлює” думку, але й формує її, не тільки “впливає” на глибинні матриці етноменталіте- ту, але й безпосередньо входить у сам процес “відливання” цих матриць; є не тільки "інструментом” спілкування (чи нашого внутрішнього діялогізму), але й дійовим чинником сенсоутворення (сенсонаповнювання, осмислювання, тлумачення) і в конґнітивних процесах, і в реальних ситуаціях міжособової взаємодії та комунікативної поведінки» [Кісь 2002: 16-17].

Р. Кісь розглядає відповідні процеси під кутом зору універсального кібернетичного закону необхідної різноманітності, який сформулювали засновники теорії інформації Рос-Ешбі та Шеннон. «Згідно з цим законом, - пише дослідник, - чим внутрішньо інформаційно багатша система (етносоціяльний організм - інфосистема), тим більшій розмаїтости зовнішніх збурень вона може протидіяти, маючи вищу опороздатність» [Кісь 2002; 44].

Глибоку кризу національної ідентичності, що характеризує сучасне українство, автор дослідження пов'язує передусім із процесами маргіналізації українців у наших великих містах, які лишаються потужними плавильними тиглями зросійщування.

Водночас, як зазначає автор, Помаранчева революція довела, що асиметрію домінування євразійсько-русофонних дискурсів і третьорядності дискурсів власне українських легко ліквідувати «у спосіб насичування відповідного соціопростору (простору інфо-комунікативного) принаймні відносно якісним і модерним українським інфо-продуктом та більш інтенсивною дискурсивною активністю на своєму власному лінґвокультурному ґрунті» [Кісь 2002: 34].

Високий науковий рівень лінгвокультурологічного дослідження Р. Кіся дає підстави розглядати його як наукову базу для визначення стратегії комплексної програми відродження української мови і культури в урбаністичних середовищах України.

До вивчення мовної структури населення України звертаються й етнологи. Одним з найґрунтовніших наукових досліджень останніх років, яке містить і соціолінгвістичну проблематику, є монографія харківського етнолога Володимира Скляра «Етномовні процеси в просторовому вимірі України: 1989-2001 рр.» (Харків, 2009). На основі опрацювання статистичних матеріалів переписів 1989 та 2001 років авторові вдалося відтворити цілісну картину етномовних процесів, що відбуваються в Україні на межі XX і XXI століть. У праці В· Скляра визначено об'єктивні та суб'єктивні чинники, що впливали на формування етномовної ідентичності населення, насамперед

українців за часів бездержавності та в сучасних умовах, встановлено інерційний вплив радянської доби на асиміляційні процеси в мовному середовищі українців у територіальному, освітньому та віковому вимірах, охарактеризовано структуру українського етносу за рівнем ідентичності (етнічне ядро, маргінальний прошарок, групи із залишковими ознаками ідентичності). До здобутків праці належить також встановлення на основі статистичних матеріалів переписів особливостей етнічного складу та мовної структури населення в територіальному (за окремими областями), поселенському (міське та сільське населення) та соціально-освітньому вимірах [Скляр 2009].

Соціолінгвістичну проблематику, пов'язану з розкриттям механізмів маніпулювання мовою на матеріалі мовних реформ, вияви соціальної активності в мовній сфері, актуальні, зокрема, для сучасного суспільного життя України, теорії регулювання мовної діяльності висвітлено в монографії Г. Яворської «Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура, влада» (К., 2000). У дослідженні підкреслено, зокрема, важливість прикладного аспекту соціолінгвістики для . вирішення проблем мовного будівництва та планування, а також у розробці лінгводидактичної проблематики.




Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити