НАРИСИ З СОЦІОЛІНГВІСТИКИ - 2010

Розділ 2. ФОРМИ ІСНУВАННЯ МОВИ

2.1. Літературна мова

Термін літературна мова як визначення опрацьованої, виплеканої форми мови поширений у науковій традиції Франції, Італії, Росії та деяких інших країн. Термін загальноприйнятий і в Україні.

В англо-американській традиції, особливо щодо сучасних літературних мов, вживається інший термін - мовний стандарт, або стандартна мова. В німецькому мовознавстві в тому ж значенні побутує визначення писемна мова (Schriftsprache), також - Gemeinsprache загальна мова, або Einheitssprache єдина мова, в Чехії spisovny jazyk - писемна мова, в Польщі - jаzyk ogolny загальна мова, загальнонародна мова (паралельно вживається і термін dialekt kulturalny - культурний діалект), давніше - jаzyk literacki літературна мова [Общее языкознание 1970: 503].

Щодо терміна літературна мова, то певним його недоліком є двозначність - можливість вживання у двох значеннях - і як дефініції мови художньої літератури, і як визначення опрацьованої форми мови. Однак ці два поняття слід розрізняти. Визначення літературна мова значно ширше за поняття мова художньої літератури, бо до літературної належить також мова адміністративного управління, судочинства, церкви, освіти, науки, засобів масової інформації тощо. З іншого боку, в мові художньої літератури, особливо сучасної, крім нормативної, кодифікованої загальнонаціональної мови широко вживаються й елементи ненормативного мовлення - діалектизми, жаргонізми, просторіччя тощо [Общее языкознание: 504].

В українській традиції термін літературна мова можна вважати усталеним, поряд з ним вживається також визначення загальнонародна мова, останнім часом під впливом англо-американської практики певного поширення набув і термін стандартна мова.

«Encyklopedia kultury polskiej XX wieku» дає таке визначення літературної мови: «Це засіб порозуміння всіх представників народу без різниці віку, статі, соціального походження, професії тощо» [Encyklopedia 1993: 87].

Як бачимо, в цій дефініції підкреслено об'єднавчу загальнонаціональну функцію літературної мови. На інших ознаках, а саме - на опрацьованості, наявності загальнообов'язкових норм базується визначення літературної мови в «Лингвистическом энциклопедическом словаре», згідно з яким - це «основна, наддіалектна форма існування мови, що характеризується більшою або меншою спрацьованістю, поліфункціональністю, стилістичною диференціацією і тенденцією до регламентації» [Лингвистический энциклопедический словарь 1990: 270].

В енциклопедії «Українська мова» літературну мову визначено як «унормовану мову суспільного спілкування, загальноприйняту в писемній та усній практиці» [Українська мова 2007: 333].

За своїм культурним і соціальним статусами літературна мова протистоїть територіальним і соціальним діалектам, різним типам розмовних койне, просторіччю й суржику - як вища, опрацьована форма існування мови.

Літературна мова, зокрема українська літературна мова, є певною абстракцією, ідеальним зразком мови, що реалізується в більш чи менш досконалій формі у мовленні та письмі освічених людей. За нормальних умов функціонування в державі вживання саме цієї мови є обов'язковим у шкільній та вищій освіті, в державних інституціях, в церкві, на радіо, телебаченні, в пресі. Вона ж становить об'єкт систематичної кодифікації і наукового опрацювання.

Центральним у визначенні літературної мови є поняття норми. Норми мовного стандарту існують на всіх рівнях мови - фонетичному, морфологічному, синтаксичному, лексичному. Найбільшою стійкістю відзначаються норми на фонетичному рівні, найрухоміші вони на лексичному рівні. Як зазначає Ю. Шевельов, «норми літературної мови встановлюються почасти стихійно - тим, що в даному суспільстві в силу історичних причин зразковою починає здаватися мова певних прошарків людності на певній території; але потім здебільшого за докладніше опрацювання норм даної мови беруться науковці- мовознавці і вже остаточно для певного періоду окреслюють, що правильно, а що неправильно» [Шерех 1951: 9].

Літературна мова потребує кодифікації, тобто узаконення в орфографічних та орфоепічних словниках, граматиках, довідниках з культури мовлення. Лінгвістична кодифікація - це суспільні дії щодо збереження норми, цілеспрямоване опрацювання правил і приписів, покликаних сприяти збереженню і науковому оновленню норми [Фаріон 2009: 107].



Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити