Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Стилістика української мови

Художній стиль мови і мовлення

 

Художній стиль, як і всі інші мовні стилі, одночасно є і стилем мови (певним комплексом своєрідних стилетвірних засобів — тропеїчно, передусім метафорично, вживаних слів, синонімів, омонімів та ін.), і стилем мовлення, тобто писемним і усним використанням усіх стилетвірних засобів художнього стилю як особливої мовної комунікативної підсистеми.

Художньо-літературний стиль називають ще белетристичним (франц. belles lettres — красне письменство). Ця назва стосується переважно прози, яка сповнена гостросюжетності, перипетій (несподіваних подій), інтриг і под.

Художній (літературно-художній чи художньо-літературний) стиль здебільшого писемний за своєю формою, він представлений в усіх жанрах художньої літератури — романі, повісті, оповіданні, поезії, драматичних творах тощо. Художнє мовлення реалізується і в усній формі. Літературно-художні тексти звучать по радіо, телебаченню, під час концертів тощо.

Широко й неоднозначно термін «стиль» використовується і в літературознавстві, означаючи:

— сукупність стилетвірних мовно-художніх засобів, характерних для творів певної літературної течії, напряму (сентименталізму, класицизму та ін.), кожен з яких об'єднує митців за спорідненістю тематики і певною однотипністю мовно-художнього відтворення;

— стиль художніх творів окремого письменника (його індивідуальну манеру художнього письма);

— стиль окремих творів письменника (наприклад, «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря» О. Гончара).

Отже, стиль у теорії і практиці художньої літератури — це завжди сукупність особливих зображувально-виражальних засобів, характерних для деяких письменників чи одного письменника, твори яких (якого) позначені більшою чи меншою індивідуальністю, оригінальністю. Цим завжди відображається світобачення й світовідчуття письменника (прозаїка, поета, драматурга), неповторність, особистісність його художньо-творчої манери, образність його мислення, своєрідність тематики й проблематики художнього тексту, його сюжетність, фабульність, композиція, система образів чи й одного образу (особливо в поезії).

Типовими стилетвірними особливостями художнього стилю є певні особливі прикмети — лексичні, фразеологічні і граматичні.

Лексичні, фразеологічні особливості. Це все багатство, розмаїтість лексики — неемоційної й емоційної, навіть і просторічної, діалектної, бо твори художньої літератури тематично безмежні. У художній літературі широко використовуються слова і словосполучення з тропеїчним (грец. tropos — зворот), тобто переносним, образним значенням (метафори, метонімії, синекдохи, епітети, літоти, алегорії, гіперболи, порівняння та ін.), якими актуалізується, індивідуалізується, а водночас і типово забарвлюється художній текст. Цим, зокрема, досягається вторинне осмислення зображуваних у художньому тексті подій, явищ. Наприклад, у реченні з художнього тексту Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оту Марію я ношу (І?. Шевченко) порівняння утворене двома метафорами, розгорнуте ніби зовсім побутовою частиною фрази, але і в ній проступає метафора, переносність. Набагато частіше, ніж в інших стилях, у художніх текстах вживаються фразеологізми, особливо ідіоми, прислів'я й приказки, «крилаті» вислови. Мову художньої літератури суттєво характеризує розгалужена синоніміка, омоніми, пароніми, антоніми, архаїзми, історизми, емоційно забарвлені слова (переважно із суфіксами об'єктивної, а водночас і суб'єктивної оцінки — із значенням голубливості, пестливості, зневажливості, згрубілості), напр.: чорний — чорненький — чорнесенький — чорнісінький. Будь-яка лексична одиниця (літературно-нормативне чи діалектне слово, зворот, словосполучення, неологізм, арготизм, архаїзм, екзотичне чи вульгарне слово, слова чи вирази іншомовного походження, скорочення слів і найбільш незвична його видозміна) може увійти до складу певних художніх текстів.

Граматичні (морфологічні й синтаксичні) особливості. Художній стиль мови й мовлення є безмежним і за граматичною формою:

— будь-яке слово, словосполучення і речення в текстах художнього стилю може набувати найрізноманітнішої видозміни;

— синтаксична варіативність у побудові речень майже не підлягає регламентації, не обмежується строгими нормами, правилами;

— простежується тенденція до вживання менш громіздких, ускладнених фраз (на відміну від наукового стилю);

— використовуються речення різної модальності та інтонаційного забарвлення: розповідні, питальні, спонукальні, окличні;

— часто допускаються пропуски слів, незакінчені, обірвані конструкції, слова — речення різного типу тощо;

— використовуються елементи всіх інших стилів;

— наявні цитати з промов, зразки заяв, інструкцій, протоколів тощо.

Мовностильова самобутність художнього стилю простежується в художніх текстах.

I. Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним, сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурилася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючись, підставляла своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки вгору (Панас Мирний).

Цей уривок засвідчує, що найхарактернішими ознаками художнього стилю є вживання метафор, епітетів, інших тропів, синонімів, не однотипних синтаксичних конструкцій. Про світ, ліси, траву, дощ, землю мовиться як про живі істоти: світ прокинувся, ліси стрепенулися, трава зраділа, пішов дощ, закурилася земля, задиміла, сонячним оком, похмурої ночі і т. д.

II. Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним й блакитним.

Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають її, пересунуться на інше місце, і, де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця.

З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало, одбиває вона красу світа, і коли невдоволена навіть, — ламле всі лінії й фарби і творить своє.

І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони.

Тоді як я...

Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис наді мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померкло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим, не розів'ється знову.

І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?

Спитати?

— Не хочу... Втомився... (М. Коцюбинський).

У цьому уривку переважає загальновживана розмовно-побутова лексика. Наявні в тексті метафори, епітети — звичайні і в той же час незвичні: маю жаль до неба (до землі, до осінньої рослини), небо ясне, блакитне; краса світу, брунька ховає в собі надію життя, попіл надій, нерухома хмара, сонце щастя, дзеркало душі, нежива земля і под. Уривок художньо особливий: це поетична проза. У ньому все напрочуд просте і водночас словесно, розумово й почуттєво ідеальне, вражаюче. Цей текст — винятково досконалий мовно-художній витвір письменника. Уривок хвилює, захоплює, зачаровує словом і думкою, наснажує бажанням творити.

Рідна мати моя, ти ночей недоспала І водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала І рушник вишиваний на щастя дала... (А. Малишко).

Усі ці художні уривки позначені певними спільними ознаками: звичною лексикою (третій — поетично-пісенний, римований), простою структурою речень, індивідуальною неповторністю, своєрідним віршованим розміром, тональністю, довершеністю, досконалістю, словесною зрілістю, красою звучання.

Художній стиль мовлення відрізняється від усіх інших стилів своєю особливою емоційністю, тематичним обширом, багатством і розмаїттям мовних засобів, якими витворюється його мовленнєва самобутність.

Художньо-образне відтворення навколишнього життя і людини в ньому не повинно бути менш точним чи менш імовірним, ніж нехудожнє, необразне (наприклад, наукове). Відмінність між ними полягає у своєрідних способах і засобах зображення (наприклад, науковець викладає факти, як правило, в прямих вимірах, а письменник — у словесно-художніх образах, сповнених не тільки змісту, а й виразної почуттєвості, експресії, емоційності). У художньому творі теж потрібна точність. Без неї не створити типізованого і водночас індивідуального образу, пейзажних картин тощо. Художня, зображувальна, мистецька точність у доборі й використанні метафор, епітетів, синекдох, синонімів тощо — це вияв справді художнього мислення і його художньо-мовленнєвого втілення, відтворення.

Мовна своєрідність художнього стилю найповніше виявляється в мові поезії. Поезія завжди посідала виняткове місце в словесно-художній творчості народу. Поетичне мовлення здебільшого мелодійне, афористичне, ідейно й тематично визначене, на когось або на щось зорієнтоване, етичне й естетичне, ліричне, здебільшого інтимне, водночас соціально вагоме, легко сприймуване, воно налаштовує мовця на прилучення до красивого й досконалого в житті.

У художньому стилі можуть бути використані будь-яке слово, мовний вираз, здатні стати матеріалом для створення художнього образу, пейзажного малюнку тощо. Однак письменник повинен уникати постійних стилістичних фігур, художнього стандарту. Митець завжди має в своєму мовно-художньому арсеналі певною мірою неповторні засоби, напр.: На подвір'ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи; розсипати сміх по всьому подвір'ю; Назбирує сміх на товсті губи; По щелепах потекла посмішка (М. Стельмах). У художніх творах наявні різні засоби і форми літературної мови — від офіційно-ділових мовних форм, виразів до просторіччя, жаргонізмів і діалектизмів. Водночас не стилістично, отож і не художньо, надміру наповнювати ними власне художній текст. Мова художньої літератури певною мірою різностильова, хоча й має відносну своєрідну замкненість, стабільність.

Недопустимою в художньому, як і в кожному іншому, стилі є не стилістичність, тобто функціонально невмотивована заміна одних слів чи граматичних форм іншими. У творах кожного з жанрів відчутна інтуїція, індивідуальна проникливість письменника у доборі найбільш вдалих мовних засобів, варіантних форм художньої оповіді, а найчастіше — в знаходженні таких мовних одиниць, які несуть у собі не тільки смислову значеннєвість, а й не менш потрібну для художнього мислення емоційність, експресивність, виразність.

Створюючи писемний художній текст, письменник своєрідно проектує його інтонаційний малюнок, формує синтаксичну структуру кожної художньої фрази з орієнтацією на те, як вимовить її читач і як сприйме слухач. Без такого ритміко — інтонаційного оформлення художнього тексту не сприймалися б в усій своїй красі картинки природи, позитивна ритміка праці, а також такий стан людини, за якого непривітність, тужливість на душі поступається місцем радощам, бажанням за найскладніших життєвих ситуацій усе ж прямувати до них, сповнюватись і жити ними.

Кожен письменник повинен дбати про змістову природність, актуальність, художньо-мовленнєву досконалість, різноманітність твору, тобто про всі його позитивні матеріальні складники.









загрузка...