Стилістика української мови

Стилістика вигуків

 

Вигуки не належать ні до повнозначних слів, ні до службових, бо відрізняються від них суттєво — і своїм особливим значенням, і граматично, передусім синтаксично, а отже, і стилістично. Своєрідність вигуків якнайбільше полягає в тому, що ними, на відміну від повнозначних слів, нічого (ні людей, ні істот, ні тварин, ні предметів чи дій, ні якості, ні кількості) не називають.

Вигуки — особливі, морфологічно незмінні слова, які виражають почуття, емоції, волевиявлення людини. Вигуками виражають задоволення чи невдоволення чимось, заклик тощо: Ах, нікого так я не люблю, як вітра-вітровіння (П. Тичина); Гай! Гай! Море край, Реви, скелі ламай (Т. Шевченко); Цить! Хай говорить серце; Га? Що таке? Вже знов якась мара? Цур-пек! Щезай; О, матуся вам буде дуже рада (Леся Українка). Одним вигуком за різних мовленнєвих ситуацій передається неоднакове почуття, душевне переживання, емоційність людини: ...Не жаль мені, що молодою згину, А жаль — о, лютий жаль, що пропаду даремно (Леся Українка) — почуття жалю; О, чого це ти такий сердитий? (Г. Тютюнник) — здивування; Скоро вже має прийти листоноша... О! йде (М. Коцюбинський) — вдоволення від того, що очікуване збулося; А далеко Кривушина? — О, далеченько... більш як сорок верств (Марко Вовчок) — згода з чимось, підтвердження чогось; О, за це молодець! — похвалить батько (А. Головко) — вдоволення чи радість за поведінку сина; О, скільки буде вас..., таких хороших днів, як то було колись (В. Сосюра) — підсилюється виразність вислову, його патетичність, тобто його очевидна пристрасність, піднесеність, схвильованість. Вигук о може виконувати і немало інших стилістичних функцій. Писемний опис, зображення й відтворення передаваного ним може бути лише приблизним, а конкретно вигук сприймається тільки в усному мовленні. Однак і в усному, і в писемному мовленні різні особи той самий вигук (у тій самій конкретній мовленнєвій ситуації) нерідко сприймають індивідуально. Ще більше розбіжностей з'являється тоді, коли різні мовці визначають (у тій самій конкретній мовленнєвій ситуації) стилістичну функцію одного вигука. Наприклад, на запитання Україна подобається? (О. Гончар) реплікою О! іноземець передає своє захоплення побаченим і почутим. Це також «підказується» інтонацією і прихильним жестом іноземця. За словами російського мовознавця А. Германовича, «кожен легко може переконатися, як важко, енергійно тупнувши ногою, сказати привітливо "здрастуйте" або, махнувши безнадійно рукою, вимовити захоплено "ах"». Так різні інтонації й супровідні жести завжди функціонально увиразнюють, конкретизують кожен синтаксично використаний вигук. Вигуки об'єктивно залежні від інтонації, міміки і жестів, які в свою чергу можуть виявлятися в них багатше й очевидніше, ніж у словах інших частин мови. Коли, наприклад, при читанні не відтворюються природні для вигука інтонації й відповідні жестово-мімічні порухи мовця, то вигук втрачає виразність і функціональність. На експресивно-модальні значення вигуків і вигукових сполучень слів у їх писемному вияві вказують, зокрема, авторові слова, ремарки (в текстах драми), розділові знаки: Я льотчиком буду... Як Петро ваш... — Ага! — хихикає Корній (О. Гончар); О-ох! — з пільгою зітхнув Макар Іванович; Е-е! — скептично протягла Аніка (М. Коцюбинський); Ой, горенько! Що ж тепер буде?.. — питали крізь сльози чоловіків жінки (Панас Мирний). Такі модальні й емоційні значення вигуків, як страх, біль, погроза, сумнів, нерішучість, вагання, недовір'я, двозначний натяк, обурення, досада, докір, невдоволення, гнів, іронія, насмішка, злорадство, подив, захоплення тощо, щоразу конкретизуються обстановкою розмови, фонемним складом вигуків, міміко-жестикуляційними засобами, інтонацією: Ех! — відказав Прохор, — не тямиш ти, Никаноре (І. Микитенко) — коротке енергійне Ех! виражає легкий докір; Глянь, де вода! — Ого-го! Далеченько (О. Гончар) — здивування з нотками невдоволення; Овва! Не вихоплюйся, синку, з нерозумним словом, бо назад ніяково вертатися (М. Коцюбинський) — пересторога з відтінком осуду.

У реченнях Де ж Віталик? Хм!.. (О. Гончар); Гм, — не по плану зробила? (І. Микитенко); Де ж ти знайдеш роботу? — Та побачу. Все одно де. — Хм... От що. А може, прийдеш завтра (І. Микитенко) вигук являє собою носовий звук різної довготи, який незмінно супроводиться неоднаковим жестом: Хм!... виражає неспокій; Гм — легкий осуд; Хм... — доброзичливість, готовність допомогти. Вигук у реченні Софрон Варчук! — здивовано промовив Тимофій. — Тьху! Куди його чорти несуть проти ночі? (М. Стельмах) ззовні, за характером вияву подібний до плювка і має відтінок огиди й зневаги; О, якби я пішов, я б уже знав, як там обернутися, що, куди і до чого!.. А то — ці пов'яз... Ха-ха-ха... (М. Коцюбинський) — звук сміху передає негативне ставлення до особи, її наміру, пропозиції; Солонина!... — Ви що тут робите? — А..., це ви... — подовжене а мас спадний тон і вживається під час впізнання особи чи предмета; модальність подиву може бути вдаваною.

Вигуків у мові немало. Найпродуктивніші з-поміж них — це комунікативно використані однозвукові голосні о, а, у, приголосні б, т, д,р, ш і двозвукові, тризвукові та ін.: ох, ах, га, геть, пхе тощо.

Часто простежується подвоєння, потроєння тощо певного власне вигука або якогось слова у вигуковій функції: а-а-а, у-у-ух, о-о-о та ін.

За функцією, частково й за фонетичним оформленням (з деякою умовністю) виокремлюють такі розряди (групи) вигуків:

— емоційні вигуки. Вони виражають емоційне ставлення одних осіб до інших, до тварин, предметів, явищ та ін.: а, о, е, ай, ой, ох, пхе, пху і под.;

— імперативні вигуки. Ними передають різні волевиявлення мовця: агов, ей, баста, гайда, геть та ін.;

— спонукальні вигуки. Цими словами прикликають чи відганяють людей, домашніх тварин, птахів тощо: нув, нум, нумо, нумте, ану, агуш, бря-бря, тпру, вйо, гиля, киць-киць, на (ня) та ін.

До вигуків належать (умовно) й різні звуконаслідування, які людина чує в природі: бам, тук, гар, трінь, ку-ку, б-у-у-ух, брязь, дзень, дзінь-дзінь, фуррр, гу- гу-гу-у, тью та ін., напр.: Як увійдеш у волячо-коров'ячо-овечу половину, так саме тобі: — Му-у-у! Ве-е-е (Остап Вишня).

Стилістично близькі до вигуків слова інших частин мови, які вживаються з більш чи менш виразно сприйманою вигуковою функцією: горе, лихо, жах; ой, горенько; ой, лишенько; лиха година; боже, нене, господи та ін.

Отже, вигуки — це стилістично виразні, оригінальні, різнофункціональні, емоційно активні слова, які найбільше залежать від конкретних ситуацій мовлення і контексту, в межах яких вони сприймаються щоразу однозначно (майже однозначно). Це функціонально дуже розлогий клас слів, передовсім у розмовно-побутовому мовленні, зокрема в сповнених почуттєвості, емоційності контекстах. Для власне офіційних і наукових текстів вигуки не характерні, бо мовлення в цих жанрах з погляду емоційного здебільшого нейтральне (майже нейтральне), найменш почуттєве.






Відвідайте наш новий сайт - Матеріали для Нової української школи - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Віртуальна читальня освітніх матеріалів для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.